Одного прекрасного ранку,
Прокинувшись на самоті,
Зустріла вона на світанку,
Жовтаво-червоні вогні.
То сонячне було проміння,
Що стукає тихо в вікно,
Впиваючись, наче коріння,
У шовкову постіль, в пальто.
Вона підіймається з ліжка,
Вдягає сорочку і йде,
Взуваючи капці на ніжки,
Будильник на тумбу кладе.
І, взявши гребінь для волосся,
Розчісує заспані кучері.
Їй знову це вміло вдалося,
Неначе волосся приручене.
Складаючи постіль, білизну,
Вона мимохіть одягається,
Усе це їй вже не в новизну,
Вона на цьому уже знається.
Вже ліжко охайно застелене,
Вона біля дзеркала крутиться,
В будинку запахло зеленню,
Шкода, що її не торкнутися.
Вода вже почала литися,
І чути чийсь спів у ванній,
То, певне, вона пішла митися,
У час невиправдано ранній.
І пастою з присмаком м'яти,
Почистила біленькі зуби,
Усе намагалась згадати,
Свій сон про небесні шлюби.
І ось вона вийшла з ванної,
Закручена в білий рушник,
І образом недоторканної,
Полила віконний квітник.
Підходячи плавно до дзеркала,
Спускає рушник на підлогу,
Вдихаючи кисень захекано,
Поставила вмить свою ногу.
Вона бере в руки парфуми,
І бризкає трохи на себе,
Фарбує помадою губи,
З захопленням дивлячись в небо.
Темно-чорного кольору туш,
Їй прикрасить каштанові вії,
Серед ролей усіх чуттів душ,
Їй належала б, певне, роль мрії.
Еротично вдягаючи трусики,
Вже у руки бере бюстгальтер,
Видихаючи пломінь акустики,
І вдихаючи кисню характер.
Відкриваючи шафу-купе,
Витягаючи сукню синеньку,
Щось говорить і тихо сопе,
Відриваючи вмить етикетку.
Приміряє цю сукню на тіло,
І вирішує це одягнути.
Одягає, всміхаючись сміло,
Залишилось лиш пояс стягнути.
Ось вона уже майже вдягнулась,
І пішла свою сумку збирати,
Беручи телефон, посміхнулась,
Бо прийшла смс. Йде читати.
"Добрий ранок, моя королева!,
Я люблю тебе, сонечко ясне!,
Так погано і сумно без тебе,
А з тобою було б все прекрасно!".
І з блакитних очей крадькома,
Потечуть лиш гарячі сльози,
Цей зв'язок лиш між ними двома,
Це - любов, а не метаморфози.
І вуста її лиш розпливуться,
В невиправдано усмішці скромній,
Шкода тільки, вони не зійдуться,
В світовій метушні невтомній.
Їй вже треба іти на роботу,
Ну, а потім - іти на навчання.
Зберігаючи ще свою цноту,
Прокидається зранку в мовчанні.
Ось вона вже іде коридором,
Витягає вже туфлі із шафки,
Ті, що мають високі підбори,
Ніби виточені, наче рафка.
І на ноги свої оксамитові,
В шкірі кольору ніжно-білого,
Одягаючи туфлі, допитливо
Споглядає, чи де нема милого...
Ну, а він, прокидаючись зранку,
Лиш на жінку ненависно гляне,
Що дружина йому. І коханку,
Уявляє на ліжку в світанні.
Вимикає будильник розгнівано,
Він нещасний, дружина розгублена,
Їхню пісню, на жаль, доспівано,
І роман вже дописано й згублено.
Він давно прагне стати татом,
А вона так жорстоко безплідна,
Це, на жаль, неминучий фатум,
А вона перед ним жалюгідна.
Все принижується, благає,
Не кидати її, бо повіситься,
Та вона собі й не уявляє,
Як від цього він лише біситься.
Він іде, а вона залишається,
Дуже рідко він вдома буває,
А вона усе плаче, вбивається,
І вино лиш в бокал наливає.
Так щовечора, щодня, щоранку.
Їй не спиться спокійно ночами,
І вона, наче фатуму бранка,
Заливається вдома сльозами.
Всі ці сльози їй, наче кайдани,
І коханку вона проклинає,
Насипаючи сіль в свої рани,
Їй здається, що вже помирає.
А коханка кохає й страждає,
Від кохання сміється і плаче,
Все коханого щодня чекає,
Склавши руки свої терпляче.
Він й до неї, на жаль, не приходить,
Бо йому важливіш репутація,
Двох жінок він нещасними робить,
Бо для нього це все - імітація.
Тимчасово вона є першою,
Королевою сонця єдиною,
Наймудрішою і найменшою,
Він хотів би її дружиною.
Та, на жаль, хто би нею не став,
Він цю жінку зневажить довіку,
Бо з усіх своїх ролей, вистав,
Він найгірше би грав чоловіка...
28 травня 2015 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661425
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.04.2016
автор: Іванна Западенська