Ганна жила на батьківськім хуторі. Вона з 13-ти років була сиротою, сестер і братів не мала. Їй виповнилося вже 23 роки, а вона ще навіть ні з ким не зустрічалася, ніхто до неї не сватався. Жила тихо, самотньо, мала невеличке господарство, чималенький шматок землі недалеко від хутора. Біля хати вона вирощувала городину і квіти, які з ранньої весни й до пізньої осені заквітчували подвір’я. Ось і сьогодні, Ганна, впоравшись по господарству, вирішила побілити з вулиці хату, підмазати призьбу і навести лад в кімнатах. Літній день, як завжди, довгий, але час летів так швидко, що вона й не помітила, як сонце низько скотилося до річки і здавалося, що воно відпочиває на темно-синіх хвилях, колихаючись на них, як в колисці. Їй залишилося вимити сходинки на ганку… і тут вона почула: «Господине, а води напитися можна? Мені і коням». Ганна навіть не розігнулася, продовжуючи мити сходинки. З-під високо підіткнутої спідниці виднілися стрункі, білі ноги. Не повертаючись, промовила: «Криниця он біля клуні, там цеберка і черпак». Через декілька хвилин вона вже вмивалася прямо в діжці, в якій збиралася дощова вода. Обсмикала спідницю, взяла дійницю й пішла в хлів, де вже голосно обзивалися Квітка й Чорнушка. Чоловік стояв серед подвір’я і дивився на дівчину, яка йшла легко, ледве торкаючись споришу босими ногами. Через декілька хвилин він вже відїджав від Ганниної садиби. Ганна навіть і не розгледіла дядька, а через якийсь час й зовсім про нього забула. А він зупинив коней біля першої хати край села і все розпитав про Ганну.
Вже на другий день, надвечір, до її садиби під'їхало декілька колясок. Упряж на конях була багата, з дзвіночками і різнокольоровими атласними стрічками.Відчувалося, що господар був заможним. Люди в колясках були одягнені по-святковому. Невеличка, вродлива жіночка тримала коровай, який лежав на колінах, вкритих вишиваним рушником. Поряд з нею сидів парубок. Він весь час мовчав і дивився собі під ноги, ніби не розуміючи, що зараз відбувається. Ганна якраз йшла з поля, спокійно підійшла до хвіртки, штовхнула її і, не зупиняючись, пішла стежиною, протоптаною в спориші, через подвір’я. Чоловік, який вчора тут пив воду й напував коней, тихо сказав: «Пішли…». Попереду дріботіла жіночка з короваєм. Ганна стояла на ганку. Висока, струнка,на обличчі не ворухнулась жодна рисочка. Вчорашній дядько визирнув з-за жіночки, зняв капелюха, витер долонею спітніле чоло й промовив: « Я тут... зі сватами. Тихона, наймолодшого, хочу оженити», - й виштовхнув сина наперед. Тихон був невисоким, коренастим, світле, хвилясте волосся пасувало до його блакитних, як восени, в бабине літо, небо, очей. Він з-під лоба дивився на Ганну,а по-дитячому пухлі губи були завітрені,ніби попечені.Він весь час закусював нижню губу, ніби боявся сказати щось недоречне чи образливе. Ганна зітхнула й мовчки пішла в хату. Сватання пройшло якось поспіхом, коровай залишився нерозрізаним, батько, ніби боячись забути потрібні слова,якось недолуго благословив молодих і, виходячи з хати, промовив, не дивлячись на дітей: «Весілля - завтра. Ганно, одяг я тобі привіз. Он, на лаві».
Ганна просиділа біля вікна, вдивляючись в місячну ніч( ясну, зоряну, теплу) аж до світання. Вона згадувала Тихона, який був на голову нижчий від неї та ще й молодший на чотири роки. Матері він не знав, бо її останній подих злився з його першим подихом: подарувавши йому життя, вона тихо відійшла в вічність. Вдягнувши весільний одяг,Ганна стала на коліна перед іконою, перехрестилася і прошепотіла: "Може, так буде краще...". Весілля було тихим, без зайвого галасу, за дві години впоралися. Після обіду Ганна зі свекром поїхали на хутір забрати придане. Молоді почали зразу жити окремо, в новій хаті. Тихон в першу ж шлюбну ніч пішов геть, залишивши молоду дружину одну. Через рік Ганна народила синочка, який був викапаний Тихон. Ось саме в цей день Тихон, тримаючи на руках Валентина, тихо промовив: « Ти не ображайся…Я кохаю Марійку…Давно… Батькові вона не сподобалася, а піти проти його волі у мене забракло сил. Дітей буду любити. А тебе…». І … замовк. Свекор Ганні був справжнім батьком: люблячим, терплячим, розуміючим. Він її жалів, не дозволяв робити важку роботу. Коли їздив до міста, завжди привозив чи то хустинку, чи черевички, чи якісь прикраси. Ніхто не здогадувався, що він боляче відчував свою провину, як перед сином, так і перед Ганною. Він розумів, що тільки він винуватий в тому, що невістка була одиначкою при живому чоловікові.
Вісімнадцять років Ганна жила надією, чекала, що Тихон все-таки побачить в ній жінку, а не просто матір своїх дев’ятьох дітей. Не сталося, не судилося. В 1939 році помер свекор, який перед смертю взяв Тихона і Ганну за руки, й прошелестів мертвими губами: «Про…бач..те…». Через дев’ять днів Тихон мовчки зібрав речі й пішов до Марійки, яка носила під серцем свою першу й останню дитину Тихона. На війну Тихона забрали влітку 1941 року, а вже через півроку Марійці прийшло повідомлення, що Тихон Єршов пропав безвісти. Ганна в той же день забрала Марійку з донечкою до себе, щоб легше їм разом було пережити війну.
Шостою дитиною Тихона і Ганни був Василько. Єршов Василь Тихонович, мій батько.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661530
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.04.2016
автор: Радченко