***

"Чорт,  який  же  собачий  холод  сьогодні..  І  що  за  дурна  привичка  вдягатися  так  легко?"  -  Подумала  вона.  Холод  колючими  голками  пронизав  кожну  клітинку  її  тіла.
"Даремно  так  швидко  вийшла  з  дому..до  потягу  ще  20  хвилин."  Вона  сповільнила  крок,  щоб  не  стояти  так  довго  на  холодному  пустому  пероні.  Вона  йшла  повільно,  волокла  в  замкнутому  червоному  чемодані  свою  скалічену  душу.  
Зима..зазвичай  в  цю  пору  вона  наче  впадала  в  сплячку:  жодних  емоцій  -  ні  болю,  ні  агресії,  вона  переставала  надіятися,  тобто  три  місяці  не  життя,  а  просто  існування.  Але  цього  разу  вона  чекала  цієї  зими  наче  спасіння,  щоб  забутися.  Але  щось  пішло  не  так..
Її  заполонили  безнадія,  пустота  і  відчай..  Вона  відбивалася  від  них  як  тільки  могла,  але  врешті  решт  вони  взяли  верх..
Вона  дійшла  до  роздоріжжя  і  не  знала  куди  їй  далі  йти..  Вона  знала,  що  два  шляхи  їй  завдадуть  лише  болю,  але  потрібно  було  вибрати  лише  один..  Сумніви,  наче  слизькі  холодні  гадюки  оповили  її..  Вона  була  спустошена.
Всі  почуття  спуталися..  Та  зараз  це  не  було  аж  на  стільки  важливим..  В  голові  зараз  тільки  він..  Вона  була  готова  втратити  все  заради  його  кохання,  та  він  не  підпускав  її  близько  до  себе..  Наче  між  ними  були  якісь  невидимі  двері,  до  яких  вона  ніяк  не  могла  підібрати  ключа.
Що  вона  робила  не  так?  Всі  її  старання  розбити  стіну  виявилися  марними..  Її  серце  день  за  днем  скидало  надії  як  пожовкле  листя.  А  що  ти  зробиш  без  надії  в  серці?  Безвихідь..
Завжди  така  самотня,  вона  навіть  не  могла  поділитися  ні  з  ким  своїми  переживаннями,  бо  знала,  що  у  відповідь  не  почує  нічого  нового.  І  врешті  решт  ці  переживання  порвали  їй  крила.  А  чи  далеко  полетиш  на  порваних  крилах?
Знайшовши  рай  в  його  очах,  вона  пізнала  пекло.  Вона  не  відчувала  себе  частиною  його  життя,  ніби  була  якоюсь  сторонньою  людиною,  до  якої  він  просто  часто  телефонував.  Та  від  дзвінків  ближчим  не  станеш...
Вона  не  знала  що  робити  далі..  Розум  говорив  одне,  а  серце  ж  зовсім  інше.  Кажуть,  що  втративши  душу,  стаєш  розумом,  втративши  розум,  стаєш  душею.  Напевне  вона  давно  вже  втратила  розум..  від  нього...
Вона  не  знала  що  робити  їй  далі...але  вперто  поставила  собі  за  мету  знайти  ключ  від  тих  невидимих  дверей..  Тільки  б  її  старання  не  виявилися  знову  марними  і  нікому  не  потрібними..
Оголосили  посадку..  Скам’янілими  від  холоду  пальцями  вона  дістала  білет  з  кишені,  передала  його  провідниці  і  поволокла  свій  червоний  чемодан  вздовж  безлюдного  вагону.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661950
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.04.2016
автор: Irena Miller