Мене життя побило і не раз,
Бо мріяв вознестися я високо,
Як в синім небі зупинився час,
Лишив батьків на старість одиноких…
Забув, як проводжали у життя,
Навчали, як у світі треба жити,
Що буду для батьків завжди дитя,
І як то страшно, як лишають діти…
Роки минали, сяяла роса,
Батьки у серці грілися моєму,
Вже посивіла мамина коса,
А я летів у просторі своєму.
Батьків не стало - мертва тишина
Окутала мене, з’явились сльози.
Спустивсь на землю, та височина
Розлукою нагадує морози.
Лише тоді , коли я сам на сам,
Щебечуть вдалині малі внучата,
Пригадую політ у небесах,
І згадую постійно маму й тата.
І сльози, сльози, що тепер від них,
Мого плачу не бачити й не чути,
Тепер я б не залишив їх одних,
Та вже батьків назад не повернути.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662396
Рубрика: Присвячення
дата надходження 27.04.2016
автор: Віталій Назарук