Відомо, що останні години перед арештом Ісус Христос провів з учнями в Гетсиманському саду (так говорять нам Євангелія від Матвія, Марка та Луки). Коли ж учні поснули неподалік, Він, залищившись сам-на-сам, сидів на широкому камені в тяжких думах. Ісус ЗНАВ, що попереду чекають жахливі тортури і смерть, тож в Ньому боролися людина, що боялась і не хотіла цього, і божественна воля, що вела до них. Сповнений болю, Ісус віддався на волю Отця свого: "Отче мій! Якщо не може оминути мене чаша ця, щоб не пити з неї, – хай буде воля Твоя!"
Саме на цьому місці (біля підніжжя гори Єлеон) збудована найкраща в Єрусалимі церква, що має кілька назв: ХРАМ МУК ХРИСТОВИХ, базиліка Боріння, а ще – церква ВСІХ НАЦІЙ. Перші 2 назви – зрозумілі, остання ж говорить про те, що в будівництві храму приймали участь багато країн світу. Попередні храми, збудовані на цьому місці в IV, VIII i XII століттях, руйнували час, землетруси, війни.
Храм не схожий на наші церкви, а ні на католицькі костели.
Велика світла сучасна споруда, дуже гарна зовні. Одразу кидається в вічі велике яскраве панно над входом, де в червоних, синіх та золотих тонах зображений Ісус Христос з людьми, що моляться, бо для них Він – єдина надія. Перед входом – 4 групи колон, увінчані фігурами євангелистів. Церква має 12 куполів, не схожих на церковні, до яких звикли ми. Кожен з куполів присвячений одній з країн-засновників будівництва. Оливи Гетсиманського саду майже торкаються стін храму. Частина каменю, на якому молився Ісус, знаходиться всередині храму.
Уявіть, що ви – на моєму місці. Що б ви відчували?..
В грудях – тріпоче пташка, я стислася "в жменьку". Молюся... переводжу подих, ніби маю пірнути на морську глибину... Заходимо...
... і з сонячного ранку попадаємо в густі вечірні сутінки, які одразу огортають незбагненним смутком. Ведикий зал з багатьма колонами, мозаїчними полотнами і кольоровими вітражами, через які не проникає денне світло. Сині з золотими зірками купольні стелі нагадують про скорботну ніч.
Перед алтарем в формі чаші знаходиться фрагмент скелі, на якій молився Ісус. Інша частина каменю виходить за стіни храму. Поскільки сам храм – францисканський, то православні моляться біля зовнішньої частини храму. Але хто через 2 тисячі років може точно сказати, на якій частині каменя молився Ісус? Для мене – це не суттєво, переконана, що весь камінь увібрав Його енергію.
Скеля-чаша обрамлена металевим кованим вінком, що символізує терновий вінок. Навкруг каменя на стільцях сидять люди в глибокій задумі, помітно, що думки їх знаходяться зовсім в іншому часі. Неймовірна тиша створює дивовижно урочисту атмосферу. Сила смутку – неймовірна!
Над самим алтарем – велике мозаїчне полотно, на якому зображений Ісус Христос, що сидить на камені в глибокій задумі. Ніби магнітом, полотно притягує ближче. Вдивляюся уважніше і зупиняюсь приголомшена: скільки ж скорботи в цій Людині!!! Який вселенський сум іде від Нього! І скорбота... Боже, яка скорбота! Вона пронизує наскрізь. І вперше – чомусь вперше! – я усвідомила, що Він –
Лю- ди-на. Богом Він стане на Небі, а тут ніщо людське не було чужим для Нього. Скільки ж внутрішньої сили і воістину божественної свідомості треба було мати, щоб іти на те, що Його чекало!
Уявила себе на Його місці... Та я тікала б світ за очі, та я б від жаху здатна була б в мишачу нірку влізти! А ВІН... Безгрішний... У розквіті літ мав іти на тортури і смерть... Ради грішників, які бездумно і безсоромно поганили землю злодіяннями, заздрістю, підлістю і продажністю. Ради них віддав свою безгрішну душу...
І таке невимовне співчуття охопило мене, такий жаль і, водночас, розумуння Його величі!!! Господи, Ти йшов на муки і смерть ради нас, ради мене! А ми... а я... Ми не змінилися на краще. Які ж ми нікчемні, в порівнянні з Твоєю чистотою і величчю! Сором і біль спазмом перехопили подих. Всі зусилля оволодіти собою були марними. Плечі здригалися, сльози потекли річкою і я заридала. О, як я плакала! Щоб не порушити тишу, вискочила з Храму, сховалася за колоною і так солодко-гірко ридала навзрид, як плачуть за найдорожчими... Неймовірний жаль і біль виливались струмками сліз.
Мені було соромно, що не могла взяти себе в руки. Так, я – знатна плакальниця, але ж не невростенік! Та ридання не припинялись.
Підійшла наша гід, обняла за плечі... вона розуміла, що зі мною.
"Я забыла предупредить, что тут многим "срывает крышу". Не стесняйтесь..."
Не встигла вона це вимовити, як з храму вилетів мій чоловік і сховався за дальню колону. Я бачила, як від ридань здригалось його плече. А він у мене – зовсім не плакальник! Він теж відчув Той Біль.
Що не кажіть, а ВОНО є! Ота неймовірна енергія страждань чи благодаті, яку відчувають справжні екстасенси через десятиліття. Що казати про божествену енергію? Вона проникла в землю і камінь на тисячоліття, і її можуть відчути навіть такі, як я. Пам'ятаєте, як я розповідала про благодать, що відчувала на Іордані? Є енергетика благодаті, є енергія болю... Вселенського. Я її відчула на собі.
Сумні, задумливі та мовчазні виходили люди з нашої групи. Зачепило і їх. Лише одна парочка вийшла так, ніби з прогулянки по базару. Ось такі ми всі різні...
Далі їхали мовчки, говорити не було сил. Всі погрузилися в себе. Мабуть, як і я, відчували сором за себе, за людство. А ще – сумнів: чи варті ми такого подвигу?..
© Зі збірки "Любові й болю береги", 2019 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662667
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.04.2016
автор: Світлана Моренець