Із Києва до Візантії
Поміж високих берегів
Пливли ладьї – різьблені змії
Відлякували ворогів.
На палубі струнка княгиня
Вдивлялась в неба далечінь.
У неї очі такі ж сині.
Як і дніпрова глибочінь,
Такі ж русяві її коси,
Немов колосся у жнива,
Не молода вже, але осінь
Її краси не зайняла.
Вона стояла й міркувала,
Про цей найвищий свій візит,
А сонце успіх віщувало
У цареградових воріт.
Дніпро був лагідним і тихим,
Й покірно в море прямував,
Ніщо не віщувало лиха,
Вже дві доби похід тривав.
Попереду йшли охоронці
З дружини сина – вояка,
Сам Святослав в чужій сторонці
Навчав хазарів гопака.
Ніяк не вмів він мирно жити,
Не був ласкавим до жінок,
Весь час в сідлі, несамовитий.
Зітхала: «Ох, синок-синок!»
І мріяла про світлу днину,
Коли не буде більше війн,
І прийде спокій у країну,
І правитиме Руссю він!
Так мріяла та милувалась
На білі цегляні хатки,
Навколо села простягались
На пагорбах Дніпра-ріки!
Ліси мінялися степами,
Широкими мов океан,
І син небо над житами
Здіймалось прапором слов'ян.
Й завмерла Ольга на хвилину.
Мов щось побачила в житах -
Майбутню на Русі країну,
Яка народиться в віках,
Побачила міста великі,
Машини дивні і човни,
І де степи буяли дикі,
Будинки – вежі цегляні,
І там, де капище Стрибога
Збирало на свята дніпрян,
Чорніла наче скло підлога,
І називалася - майдан.
Хрести здіймалися у небо,
Там був тепер єдиний Бог,
В язичництві нема потреби,
Та ще попереду цей крок.
Тривала подорож княгині,
Та раптом з неба хлинув дощ,
Чорнильним стало небо синє,
Вода мов темне скло також.
На берег треба повертати,
Але ж ті хвилі не дають,
Княгині би у теплу хату,
Перевдягнутись і заснуть.
Раптово острівець маленький,
Й на ньому вогник миготить,
Човни дістались потихеньку
Де заводь і не так шумить.
Зійшли мандрівники на сушу,
І рушили на маячок,
А вітер витрясав з них душу,
Й кущі чіпляли на гачок.
Дійшли нарешті до паркану
Старий дружинник –поводир
Постукав у високу браму,
Де був місцевий монастир.
Цей острів Монастирським звався
Він не великий, не малий,
І князь Олег тут зупинявся,
Тож для князів він майже свій.
Хрещені руси заснували
Собі маленький тут Афон,
Ченці вже на ніч полягали,
Та раптом гості: Геть і сон!
Впустили всіх, нагодували,
Благословили їх до сну,
Ще мить, і подорожні спали,
Під грізний рокіт Перуну!
На ранок, як пройшла негода,
І сонце обігріло світ,
Краса весняної природи
Засяяла, мов хризоліт,
У кожнім острова куточку,
На квітах, і на стеблах трав,
На молодесеньких листочках,
Мов хтось смарагди розсипав.
Гутарить весело дружина,
Готує в подорож човни
І хоч їх прийняли гостинно,
Не зволікають час вони.
Не хочеться лишати острів
Княгині, тут би і жила,
Тут віра в серце лине просто,
Тягар гріхів з душі б зняла.
На темну Русь чарівне світло -
Христове сяйво принесла б.
Як Візантія Русь розквітла б,
Містами й селами зросла б.
Так мріяла собі княгиня,
Та для Русі потрібен час.
Хоч проростало вже коріння -
Життя новітнього каркас.
І подорож до Візантії -
Це перший до зростання крок,
Що Ольга на Русі посіє
Зійде у визначений строк.
Її онук і син рабині
Що ще прутом ганяє кіз,
Колись в Дніпро Перуна скине,
Й старе все піде під укіс.
І зрозуміють у Царграді,
Як Ольга ввійде у палац,
Русь підкорити їхній владі -
Не вийде, втрачений їх шанс.
Що ні величчя Візантії,
Ні пишність двору і прикрас
На цю розумницю не діють,
Вона обійдеться й без нас.
Що Русь – то рівна їм держава,
А не прислужниця царів,
І пролунає її слава
До самих дальніх берегів.
Вже на Дніпрі співають дзвони
Своїх церков, монастирів,
І пишуться нові ікони
Руками київських майстрів.
Тож Ольга тільки посміхалась,
Як згадувала свій візит,
Що вже хрещеною дісталась
До цареградових воріт.
Як здивувався імператор,
Сказати й слова їй не зміг
А патріарх - їх агітатор,
Занервував і з часом збіг.
Бо не у пишній Візантії,
А у ченців, в монастирі
Вона здійснила давні мрії
І ХРЕЩЕНА БУЛА в Дніпрі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662903
Рубрика: Балада
дата надходження 29.04.2016
автор: Людмила Васильєва (Лєгостаєва)