Гортала роки тихо наша ненька –
Садила сонях-сонечко в дворі,
Щоб швидше виростали ми з маленьких,
Щоби стрічав нас із усіх доріг.
І ми з ним мірялися ростом, як стрічались,
Спішили швидше нього підростать,
А в мами очі радістю блищали,
Хоча у зморшки вбралися уста.
Те сонце мами йшло услід за нами,
Оберігало й гріло кожен день,
Які б вітри життєві не згинали,
Воно нас не залишило ніде.
Тепер, коли життя давно на схилі,
І бачу сонях у чужім дворі,
Немов відроджуються втрачені вже сили,
Святий і рідний згадую поріг.
Той образ сонця-соняха й матусі
Зі мною жити будуть до кінця…
Йому й могилі мами уклонюся.
Мені ж він руки знов чомусь простяг… 27.07.2013.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663200
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.05.2016
автор: Ганна Верес (Демиденко)