Якось рілля наснилась неньці,
Пухка і чорна, певно, свіжа…
Заколотилося у серці,
Думки матусю теж не тішать.
Хоч як хотілося прогнати,
Але не вистачило сили,
Адже вона – дружина, мати –
За чоловіка страх і сина,
І за онуків, і невістку…
Нема страху лише за себе.
Найгіршу жде, нещасна, звістку
І відвернути молить небо.
А звістка та й не забарилась:
Пішов синок – Чорнобиль винен.
Хвороба раптом притомилась…
Дружині доля удовина
Гірка судилась? Хто це знає?..
І не дізнається ніколи…
А сина в матері немає,
І не болить йому, й не коле…
Зозуля накувала мало:
Лиш пів століття… Так буває.
Мов молоду лозу зламали,
А навкруги життя буяє:
Внучаті – рік, дружині – сорок,
І донечці минуло двадцять,
За себе і за них – не сором,
Та очі знов чомусь сльозяться...
Питання знову виникає,
А відповідь одна-єдина –
То доля. Як вона зникає,
Життя втрачається в людини.
Якби ж те знала рідна мати,
Мабуть ніколи би не спала,
Щоби живого сина мати,
Себе в Чорнобиль би послала…
21.11.2012.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663334
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 02.05.2016
автор: Ганна Верес (Демиденко)