Цих двох дурненьких восени з’єднали,
таких самотніх і таких зухвалих.
Кричали, що любов – то вигадки й мана,
ще й розумом давно приборкана вона.
Обурились щокаті купідони:
«Любов руйнує між людьми кордони!
Родини творить і серця гартує,
вона нестримно в глибині нуртує!
Чи може розум зупинить стихію,
що раціо* змітає буревієм?
Один лиш час уміє остудити,
перетворити почуття у квіти…
…у квіти-спогади, з яких плетуть вінки
та найщемливіші римовані рядки».
Недовго радячись, малі завзято
пустили стріл чарівних десь з десяток,
щоб влучити в серця тих двох зухвалих,
щоб від кохання їм дахи зірвало.
Був стиглий вересень – пора навчання,
у павутинні теплі дні останні.
Взаємний погляд - і п’янке тремтіння.
Зізнання…Поцілунки…Шелестіння…
Вже не кричали, що любов - омана,
він навіть називав її "кохана".
Вона ж картини почала писати,
розфарбувала пустоту кімнати.
Про всіх забули, викинули зайве
з голів, зі схованок, шухляд охайних.
Боялись, що полине світла осінь
І щастя їхнє змерзне на морозі.
Та що казати, усього боялись…
А купідони сміхом заливались:
«Ну що, дурненькі, почуттів стихію
приборкали? Їх розум вже розвіяв?»
Кохання - надприродне й несвідоме.
В його морях раціональне тоне.
© Олена Галунець
*Раціо – філософська категорія, розум, інтелект
Зображення - картина Гюстава Моро "Купідони"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663367
Рубрика: Байка
дата надходження 02.05.2016
автор: Олена Галунець