Тихий, ніжний вітер колихав надію
Дівчинки малої з серцем золотим.
І рожеві мрії розцвітали знову
У її казковім світі доброти.
І жила, як треба, так як вчила мама,
Сміялася сонцю й помагала всім.
З усіма привітно, щиро розмовляла
І добром ділилась в серденьку своїм.
Йшли до неї люди за добром звідсюди
Кланялися низько: «Плату ось візьми».
«Нічого не треба, мої добрі люди,
Дякую за те, що ви сюди прийшли!»
Плинув час швиденько, дівчинка – бабуся
На ганок присіла, сльозу витира.
«Чом сумуєш, бабцю? що сиве волосся?
Чи добра немає, чи що вже стара?»
"За вік свій чималий дякую я Богу
І у добрих мріях жила не одна, -
Доброти ж у мене – як у полі льону…
Плачу, що нікому не треба вона…»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663503
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.05.2016
автор: Олена Жежук