МАТИ

                                                                                       
                 Він  допивав  квас,  стоячи  біля  прилавку  і  байдужим  поглядом  розглядав    присутніх  у  залі  очікування.  Зала  була  напівпорожньою.  У  кутку  під  вікнами  дрімав  чолов’яга,  підклавши  під  бік  подорожню  сумку  і,  здавалось,  зовсім  не  реагував  на  двох  задиркуватих  хлопчаків  років  п’ять-шість,  які  стрибали  над  самою  його  головою.  Поруч  дві  жіночки  середнього  віку  жваво  спілкувалися  між  собою  і  щось  смачно  поїдали.  Час  від  часу  вони  намагалися  втихомирювати  хлопців,  та  ті  зовсім  не  реагували,  навпаки  ще  з  більшим  запалом  оббігали  навколо  залу  і  продовжували  гомоніти.  Жінки  встигали  щось  їстівне  впихати  їм  у  роти,  і  ті,  задоволені,  бігли  далі.  До  прибуття  електропоїзду  залишалось  ще  майже  півгодини.  Раптом  його  увагу  привернула  старенька,  що  саме  клопоталася  біля  своїх  речей.  Вона  була  дуже  низького  зросту,  геть  сивою,  її  запалі  уста  виглядали  такими  блідими,  що  зливалися  із  кольором  загрубілої  від  часу  шкіри.  Старенька  намагалася  щось  знайти  у  своїй  сумці,  час  від  часу  важко  зітхаючи.  Та  коли,  нарешті,  вона  витягла  сірий  поношений  вузлик,  він  побачив  її  руки.  Ошелешений,  замружив  очі,  коли  відкрив  картинка  все  ж  не  змінилася.  Двома  засмаглими  обрубками,  на  яких  були  тільки  великі  пальці,  жінка  намагалася  розв’язати  вузлик.  Вона  сиділа  неподалік,  якраз  навпроти,  і  у  нього  виникло  бажання  познайомитись  із  цією  жінкою.  Він  зім’яв  пластикове  горнятко,  вкинув  його  у  смітник,  підійшов,  сів  поруч  і  привітався.
- Доброго  дня.
- Доброго  здоров’я,  пане.
- Та,  який  я  пан?  Хіба  я  на  пана  схожий?  Я  –  журналіст.
- Газетяр?
- Хай  буде  й  так.
- Пишете?  А  раз  пишете,  значить  –  вчений,  а  якщо  вчений  –  значиться  –
 пан.  Але  не  дуже  великий.
- А  як  ви  це  визначаєте?
- Великий  –  не  підійде  до  простої  людини.  Нащо  то  йому?  У  кожного  свій  світ,  а  ньому  своя  міра.  Життя  нас  іноді  гірко  вчить  пізнавати  цю  міру.  Чи  ви  не  згодні  зі  мною?  
- В  чомусь  згоден.
- От  бачите,  батькович.  
- Ми  могли  б  познайомитись.
- Мене  баба  Ярина  в  селі  кличуть.  А    сама  я  погану  пам’ять  маю,  тому  всіх
батьковичами,  чи  батьківними  називаю.  Дуже  зручно,  до  речі.  Так  що  –    вибачайте.
           Жінка  знайшла  у  розгорнутому  вузлику  складену  десятку  і  папірець,
на  якому  було  щось  написано.  Гроші  переклала  у  кишеню,  папірець,  піднісши  до  очей  і  притримуючи  його  єдиним  великим  пальцем,  почала  перечитувати.  А  тоді  склала  і  заховала  у  вузлика,  стараючись  згорнути  і  зав’язати  його  знову.  Виходило  це  незграбно,  але  тим  не  переймалася,  старанно  вправлялася  і,  помітивши  цілком  природну  реакцію  свого  співрозмовника  на  це  видовище,  заговорила:
- Визираєє  потворно,  правда?
- Та,  ні,  -  знітився  чоловік.  Правду  сказати  –  трохи  жахливо.  Але  всяке  у
житті  буває,  -  намагаючись  хоч  якось  він  виправдатись,  –  нещасний  випадок?
- Як  сказати.  І  так,  і  ні.  Син.
Запанувала  незручна  пауза.  Він  прокашлявся,  щоб  хоч  якось  цю  паузу  виправдати.  Напевне  вперше  у  житті  не  знав,  як  повести  далі  розмову.  Та  жінка  сама  прийшла  на  виручку  і  продовжила:
- Знаєте,  він  у  мене  одинак  ,–  ріс  без  батька.  Батька  прибило  деревище  у
Сибірах…    Нелегко  було.  Старалася,  щоб  усе  мав,  щоб  як  у  других  дітей  –  останнє  віддавала.  Я  –  мати.  Інакше  не  вміла.  Сама  не  доїла  –  йому  дала,  бо  хлопчина  ріс,  потребував  сили.  Хотіла  як  краще,  а  вийшло  на  гірше.  Почав  до  чарки  заглядати.  А  що  я,  я  ж  йому  і  так,  і  сяк.  А  він  –  відчепіться  мамо,  ви  є  відсталі  і  недалекі.  Почав  надовго  зникати  з  дому,  доки  біда  його  не  знайшла.  Відсидів  три  роки,  повернувся.  Як  женився  –  думала  жінка  до  рук  прибере  –  та  де  там.  Приходив  додому,  просив  випити.  Наливала…  Хіба  стримаєш.  Погрожував….  А  то  прийшов  був  по  святах  Великодніх,  наче  не  в  собі.  Ну,  налила,  ну,  ще  раз…  А  він:  кладіть  на  стіл  пляшку!  –  гримнув.  А  я  йому  –  ні!  Зчинилася  міцна  сварка  між  нами,  коли  він  ухопив  сокиру,  та  й  мене,  дрібну,  притягнув  до  столу  і  –  хрясь  раз,  хрясь  удруге.  Крови  було…  Далі  вже  й  не  пам’ятаю.  Прийшла  до  тями  в  лікарні…  От  вам  і  вся  історія.
- Вибачте…
- А  вам  що  вибачатися?  Може  напишете  –  комусь  повчально  буде.
- Давно  це  сталося?
- Вже  он  третій  рік  минає.  –  Він  бачив  як  очі  її  налилися  жалем  і
скорботою.  Маленька,  наче  висушена,  з  важко  опущеними  від  нещасть  своїх  плечима,  сиділа  і  не  чекала  ні  від  кого  співчуття.  Просто  оповідала,  так,  наче  й  не  про  себе.
                     Диспетчер  оголосив  прибуття  приміського  електропоїзда.  Старенька  заметушилась,  підвівшись  почала  збирати  свої  клунки.
- Як  ви  це  все  понесете?
- Хочете  –  допоможіть.
- Звичайно,  звичайно.  А  куди  ви  їдете?
- До  сина.  У  в’язницю.  Це  ж  йому,  нещасному,  ще  цілих  два  роки  там  бути…

фото  з  інтернету
                                                                                                                                       

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664844
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.05.2016
автор: isabel