– Пробуджуйся, мій співучий соловейку, мій про-мінчику ясненький. З хвилини на хвилину над світом зійде небаченої краси сонце, а ти все проспиш і не побачиш. Не почуєш милозвучних пісень досвіткових пташок. Адже вони ранесенько співають. Коли настане пора співати іншим птахам, то їх спів загубиться у пташиному різно-голоссі.
Те, що говорить бабуня, вона бачить і чує вві сні – онде пташечки в зеленім розмаї виспівують-вищебечують! Із-за палаючого овиду викочується велике, заледве не на півнеба, вогнисте сонячне коло. Теплий вітрик огортає дівчинку своїм лагідним подувом.
– Мій жаворошку, моя веснівочко… Ти всю красу світанкову проспиш! – долинає до слуху крізь чарівний сон любий голос. Відчуває, що втрачає щось безцінно-дороге і дуже важливе. Схоплюється. Мить – і вже на ґаночку! Зраділа побаченому – на очах займався ясночо-лий ранок, дихав приємною нічною охолодою.
– Подобається? – запитує лагідно Хтось Невидимий. Вона всміхнулася і ствердно кивнула голівкою. Завороже-на, стоїть і милується дивосвітом.
– Весь чин моїх рук, – щоб ти була щасливою, – продовжує люб’язно говорити з нею той самий знайомий лагідний голос.
– Дякую тобі! – шанобливо вклоняється Йому. – Світ, і пахощі у ньому, і краса, і звуки напрочуд прегарні – мене зворушують до сліз.
Врочисто-тиха ввійшла до хати.
– Ти з кимось говорила? – поцікавилась бабуся.
– Я щойно із Всевишнім розмовляла…
Довгенько задумливо сиділа. А потім зненацька запитала:
– Чому пташки літають, а люди – ні, людською мовою не розмовляють, але прелюбо так співають?
– Бог дав їм крила, щоб літали в небі і співали та потішали нас піснями. А людям звелів ходити по землі – у них і тут роботи доста. Така Його воля.
– То пташки лише співають і веселять людині серце? І ні про віщо не піклуються?..
– Чому ж? Вони гніздечка в’ють, висиджують діток, їм здобувають їжу. Співати, літати їх навчають.
– О-о! Багато ж у них завданок! – вкрай подивова-ною дівчинка була. – А я і не знала… Вони співають так безжурно, безтурботно і я подумала, що ні об чім не дба-ють.
– Про одяг свій не дбають, бо Бог у пір’я їх зодягає. Не сіють і не жнуть, у клуні не складають, а Бог годує їх. А спів – то їх пташина мова. Нею меж собою перемо-вляються і Бога прославляють. Та ми для Бога найцінніші.
Замислилась.
– Вони піснями хвалять Бога, а люди – як? Піснями теж?
– Й піснями теж. У молитвах звеличують його свя-теє ім’я, заповіді люблять і поважають.
– Що то – заповіді – є? – допитується далі.
– Любити Бога всім серцем, всією душею і всім ро-зумом. Це перша заповідь. Друга – подібна до неї: любити
ближнього свого, як самого себе. І більше від цих запові-дей немає.
Зітхнула – є над чим поміркувати.
– Не переймайся, трохи підростеш – усе збагнеш. Але пам’ятай і збережи у серці на все життя: коли люби-тимеш сі заповіді – щасливою довіку будеш.
Бабуня дістає з грубки торбинку з сухариками, роз-діляє порівну на дві купки: одну ховає назад до торбинки й кладе на грубку, а другу розкладає у два глибоченькі блюдечка – собі і онучці, посипає цукром і заливає водою. У дві чашечки наливає запашного чаю, настояного на вишневих гілочках. Чай запахтів на всю кімнату! Його духмяні пахощі пахтітимуть дитині все життя…
– Ось і скінчилися наші припаси. Ще на один раз залишилося – повечеряти. І все…
– А завтра що будемо їсти?
В бабусі на вустах заясніла усмішка.
– Не будемо журитися об завтрашнім дні. Дасть Бог день – дасть і наїдок. Ми у Нього, мов на долоні, і відає Бог в чім маємо нужду. Віриш цьому?
– Вірю, бабуню.
Страх за завтрашній день якраз почав закрадатися дівчинці до серця, та бабуся вмить його розвіяла. Й одразу стало легко. І зовсім не боязко. Дитина, мов пташенятко, щиро довіряє кожному її слову. Вона до останньої крапелиночки вірить, що Бог не лишить їх на призволяще, бо Він – Всесильний і Всемогутній і бачить їхню нужду, – тож неодмінно поклопочеться про їхнє «завтра». Адже щодень повеліває сонцю сходити над землею, дає тепло і світло. Коли дрібну пташину – горобчика – не забуває, все відає, про нього дбає – то невже не попіклується про неї і бабуню? Ніні! Нітрохи не вагається. Вона довіряє Йому і любить!
– Давай, ясненький мій промінчику, помолимося, світло моїх очей.
З почуттям глибокої поваги дитина схиляє голівку, приклавши до серця долоньки:
– Боже наш милосердний, Владико неба і землі! Хай славиться Твоє святе ім’я! Хай прийде Царство Твоє і збудеться воля Твоя і на землі, як на небі. Дай на сьогодні нам, будь ласка, хліба, скільки потрібно на день. І прости нам провини наші, як і ми пробачаємо винуватцям нашім. З ім’ям Твоїм і встаємо, і лягаємо. Ти захисток наш від усякого лиха. Не допусти, Боже, піддатися спокусі, але визволь нас від лукавого. Тобі єдиному істинному Богу – честь, хвала і слава, і нашому Спасителю Ісусу Христу повіки. Амінь!
Слова бабусиної молитви у дитячім серці сяють, мов коштовні перлини, хоча значення багатьох для неї загадкові.
– Спокуса – це що?
– Все те, що зваблює, спокушає, шкодить нам й до-водить до гріха.
– А що таке – гріх?
– Гріх… – зітхає старенька, намагаючись віднайти зрозумілі для малої дитини слова. Нарешті, як на її думку, знайшла.
– Велика провина людей супроти Бога. Можна ска-зати, це непорядний, дуже поганий вчинок, який вони не мали права чинити.
Дівчинка довгенько роздумує, зважує. Погляд її спрямований у себе.
– Моя провина теж велика?
Жінка не сподівалася на такий не по-дитячому ло-гічний підсумок й, щоб зняти тягар з її серця, запитала:
– Адже ти любиш Бога?
– Люблю.
– І Бог тебе любить. Смачного тобі, а то сьогодні від твого «все хочу знати» ми заслабнемо від голоду.
– Бабуню, ви забули подякувати за тепле сонечко, за світлий ранок, за спів пташок у розмаї.
– А ти сама подякуй. Будеш лягати спатки, й по-молись Богу. І хоча ти Його не бачиш, але Він бачить тебе і дасть тобі чого забажаєш. Проси з вірою, анітрохи не сумніваючись.
– Те, що в мене отут, – прикладає до серця ручку, – Богу теж видко?
– Так. Він і думки читає, і почуття твої розуміє. Ніщо не минає мимо Його зору.
– Я буду думати хороші думки, щоб Йому сподо-балися. Я хочу, щоб Бог любив мене.
Бабуня розуміє її вболівання.
– Не бійся, де буде скарб твій, там буде й серце твоє.
«Як важко розуміти ці слова! О-ох!»
– А що таке скарб?
– Скарб – це те, чим наповнюєш своє серце, яким багатством – небесним чи земним?
– Бабуню, а яке багатство небесне, а яке земне?
– Ну годі вже, давай будемо їстки, – поквапилася зупинити балакучку. – Смачного тобі.
«Котре з них цінніше – небесне чи земне, як знати? І де його шукати? Може, воно знаходиться десь у триде-в’ятім царстві? Як дістатися до того Царства?» – Думок у дитини так багато! – «Добре, хай потім, пізніше якось подумаю над цим… як виросту».
– Смачного і вам, – схаменулася. Хрускала сухари-ками, нахилившись над столом, бо смітити хлібом – зась! Бабуся суворо забороняє: хліб – це життя, ним треба дорожити.
Напіврозмоклі сухарики вельми смакують з цукром, а вишневий чай весною пахне. Поївши, старенька згортає зі столу хлібні крихти і кладе до рота.
– Бодай жодна не пропала…
– А можна я свої крихітки скормлю пташечкам, ад-же вони теж хочуть їстоньки?
– Віддай, моя зірочко промениста. Тобі теж буде да-но мірою доброю, щедрою, бо якою мірою мірятимеш ти, такою відміряють і тобі, – напучала вічної мудрості бабуся.
– Я даватиму мірою доброю, бабунечко, – запопа-дливо присягається дитина.
– От і добре, квіточко моя ніжнесенька, май су-мирне, лагідне серце, щоб тебе любив Бог.
– Я хочу таке мати…
* * *
Вночі хтось гучно, як їй здалося вві сні, загрюкав у двері. Ураз прокинулася.
– Це я, Марфа. Відчиніть, Тимофіївно, – впізнала голос бабусиної подруги-сусідки.
– Що за лихо привело вас опівночі? – стривожилася бабуся.
– Все гаразд, дякувати Богу. Принесла вам хліба і пиріжечків. Поставила опару, а вона у теплі так швидко підійшла, що довелося вчиняти та випікати, не чекаючи ранку. Несподівано у серце запала думка – ніби хтось під-
казав, – чи ви маєте що поїсти на сьогодні чи, мо', й окрай-чика хліба за душею? Думаю, понесу, щоб уранці було вам чим поснідати.
По хаті поплив смачний дух печеного хліба і солод-кої здоби, заколихуючи дитині теплий затишний сон.
– Ой, Марфо, голубонько, та хіба це на день – нам цього на тиждень вистачить! Спасибі велике, хай благо-словить вас Бог. Він аж завчасно подбав про нас, – розчу-лено тремтить бабусин голос.
Радість переповнює серце дівчинки і ллється через край… «Це Бог підказав бабусі Марфі, що у нас скінчи-лися припаси, бо звідки їй було знати, що ми не маємо хліба? Він і це дійство з опарою спричинив! Це Він! Він про всіх знає і дбає про кожну людину на землі!» – сяй-нула правдива думка. По щічках покотилися дві прозорі сльозинки. Вони світилися щастям… І занурюючись у глибоке море сну, дитина присягається своїм серцем: «Я не забуду цього дня ніколи! Пам’ятатиму його вічно…»
[b]Замість епілогу[/b]
[i]Їй все життя ясною зоряницею палав той день із сонцесяйного далекого дитинства про Того, Невидимого, але Живого, котрий йшов весь час побіля, притулком був для неї, давав їй сил, підтримував, оберігав…
В гараздах. У недолі…
В зневірі. У негоді…
І в надії![/i]
24 лютого 2013 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664898
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.05.2016
автор: Красуля