Жив у моєму домі старий і кудлатий кіт.
Спав на сирій підлозі; босяцький у нього рід.
Шерсть позбивалась у грудки, лапи проколені дротом,
Бо часто ходив по горожі, що за поворотом.
Знав він людської мови, але не ронив ні слова.
Тихо навчяв під вухо - світську він вів розмову.
Бувало, дрімає на сходах, геть припадаючи пилом -
Розгляда, як дітвора напинає з коробок вітрила.
До людей, було, біг, не шкодуючи сили,
Не зважав, що котят його завжди топили,
А самого лишали живим. Так на старості літ
Золотава шерстина стала, мов сивий лід.
«Забирайся!»- так часто він чув про себе,
І це застрягало поміж худезних ребер.
«Ти тут зайвий »- чулося завжди за рогом,
Та він спав у кожного з нас під порогом.
І не знаю, куди він подався, котра то була година ,
У нього зо двісті шрамів, яким завинила людина.
Тепер вже душі немає. Просто там пустота.
І страшно, що пишу я не про кота…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665731
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.05.2016
автор: Луноокая