Йосип Бродський «Безсмертя не попрошу в смерті я…» (переклад Володимира Туленка)

Йосип  Бродський  «Безсмертя  не  попрошу  в  смерті  я…»
(переклад  Володимира  Туленка)


Безсмертя  не  попрошу  в  смерті  я,
злякавшийся,  коханий  та  бідніший,  —
я  дихаю  прожитим  днем  щодня
певніше,  і  солодше,  і  чистіше.
 
Як  на  больверку  широко  мені,
як  холодно,  і  вітряно,  і  вічно,
і  як  хмаринки,  що  блищать  в  вікні,
надламані,  легкі,  недовговічні.
 
І  восени,  і  влітку  не  помру,
Не  сколихну  зимове  простирадло,
любове,  глянь:  в  рожевому  кутку
лиш  павутинка  нас  з  життям  тримає  вправно.
 
І  щось,  немов  разчавлений  павук,
в  мені  біжить  і  дивно  так  згасає.
Та  видихи  мої  і  махи  рук
між  часом  та  між  мною  провисають.
 
Так.  Часу  плинному  про  долі  біль
кричу  все  голосніше  і  печальніш.
Так.  Знову  я  про  час  кажу  собі,
та  час  відповіда  мені  мовчанням.
 
Лети  в  вікні  й  здригайся  у  вікні,
злітай,  злітай  на  гнотик  цей  бентежний.
Свисти,  ріко!  дзвони    ти  по  мені,
мій  Петербурже,  дзвоне  мій  пожежний.
 
Хай  час  невпинний  про  мене  мовчить.
Хай  плаче  легко  вітер  молодецький
і  над  моїм  надгробником  єврейським

життя  нове  настирливо  кричить.

*****
Иосиф  Бродский  «Бессмертия  у  смерти  не  прошу...»

         Бессмертия  у  смерти  не  прошу.
         Испуганный,  возлюбленный  и  нищий,  --
         но  с  каждым  днем  я  прожитым  дышу
         уверенней  и  сладостней  и  чище.

         Как  широко  на  набережных  мне,
         как  холодно  и  ветрено  и  вечно,
         как  облака,  блестящие  в  окне,
         надломленны,  легки  и  быстротечны.

         И  осенью  и  летом  не  умру,
         не  всколыхнется  зимняя  простынка,
         взгляни,  любовь,  как  в  розовом  углу
         горит  меж  мной  и  жизнью  паутинка.

         И  что-то,  как  раздавленный  паук,
         во  мне  бежит  и  странно  угасает.
         Но  выдохи  мои  и  взмахи  рук
         меж  временем  и  мною  повисают.

         Да.  Времени  --  о  собственной  судьбе
         кричу  все  громче  голосом  печальным.
         Да.  Говорю  о  времени  себе,
         но  время  мне  ответствует  молчаньем.

         Лети  в  окне  и  вздрагивай  в  огне,
         слетай,  слетай  на  фитилечек  жадный.
         Свисти,  река!  Звони,  звони  по  мне,
         мой  Петербург,  мой  колокол  пожарный.

         Пусть  время  обо  мне  молчит.
         Пускай  легко  рыдает  ветер  резкий
         и  над  моей  могилою  еврейской

         младая  жизнь  настойчиво  кричит.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667029
Рубрика: Поетичні переклади
дата надходження 19.05.2016
автор: Володимир Туленко