Ти звик залишати беззахисних квітів меди,
На сірім піску непустельних людських упереджень,
Щоб сутність кричала, благала, шептала: не йди!
А ти власним серцем стирав рівне коло обмежень.
Дурив себе світом, який збожеволів ще вчора,
Шукав у гербаріях диво життя і знаходив –
Маленьку примару, яка безнадією хвора.
В ілюзію кутав самотнього вечора подив.
Колись випадатиме дощ, як вона говорила.
На скроні твої упадуть сивини інеї,
Ти зрадив... Ти звик. Знала. Втратив. Не виросли крила.
Шукав таку саму і в жодній не було її.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667636
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.05.2016
автор: Uliana0711