Сподівалася ненька,
Коли син був маленьким,
Як гордитися буде,
Коли виросте син:
«Зараз – добрий, уважний…
А як стане поважний?
А як вийде у люди
І добавить краси?!..»
Швидко роки летіли,
Набирався він тіла.
Розумінням світились
Його очі ясні.
Згодом і одружився
(з нею разом учився),
І від щастя котились
В неньки сльози рясні.
А життя – безупинне,
Ніби річечка, плине,
І пороги, і доли –
Все їй треба здолать.
Син з сім’єю – далеко,
Не навідують неньку.
Вже й не пише додому –
Інші в нього діла.
Ненька дума про сина:
Де ж вона пропустила
Той момент, ті хвилини
Між собою і ним,
Що єднали б назавжди,
Щоб жили, як і завше?
Чом же доля сварлива
В сім’ях тих, де сини?
Блиском повняться очі
В тихій темряві ночі,
І малюється зморшка
Знов нова на лиці.
Важко їй зрозуміти,
Що дорослі вже діти,
І їй жити вже… трошки…
Де ж у правди кінці???
26.11.2012.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667738
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 23.05.2016
автор: Ганна Верес (Демиденко)