Стоять закостенілі хмародери
І помарнілі поторочі житлові...
Світило - віковічнеє тореро -
Чаїться в пурпуровім полотні,
Та гляне, мов сармат, гаряче.
Лет ненароком обпече суєт
Щоденне рондо і нудне, й ледаче:
Пташіє простір, ластівками. Ет!
Полеля стріли ширяться пред очі,
Зелений шовк на знатних яворах
На безмір ліктів, вишивальниць почет...
Й смереки вздовж ростуть на каблуках.
А небо стиснене ледь-ледь не трісне,
Якщо стривож його на крапку мар...
Признаюся, їм в місті цім так тісно,
Але свобідно в мене в головах.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668292
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.05.2016
автор: Люба Скоробогата