Вперше на землі Антарії люди потрапили чотириста років назад. Кілька десятків кораблів причалили до берега, де зараз заснований теперішній Галірад. Звідки приплили люди, ніхто не знав, адже про це не збереглось ніяких згадок. Центральна частина Антарії колись була одним великим степом, що чергувався великою кількістю річок та гірських полонин. Земля була придатна, клімат хороший. Та запам’яталась вона першим поселенцям тим, що на цій землі кілька з них могли черпати силу. Пізніше її назвали магією.
З трактату Всеволода Акрильського: магія елементів, для практикуючих початківців.
***
На сході за Антарією знаходилась одна болотиста місцина. Фактично до Антарії вона не належала, але так як населена вона була переважно людьми та й інші раси не заявляли своїх прав на неї, то рахувалась вона землею Антарії. Який-не-який, а податок короні. Місцина обіймала свої ліси туманом. Мабуть тому її й називали Темноліссям. Інколи навіть погожим літнім днем не було видно сонця. Туман ширився по всій землі між деревами та болотами. Десь здалека горіли вогні домів, а це означало, що вони наближались до селища.
- Ми прийшли, пане характернику – чоловік в сірій накидці показав рукою до селища – там ми й перепочинемо. Ото сусіди мої здивуються: характерник, ще й ельф.
- Ви ніколи не бачили ні тих ні тих? – запитав Лорелінад
Так звали темного ельфа. Від звичайного ельфа він не відрізнявся майже нічим, хіба сніжно білим волоссям наче в старого. Хоча старим ельф не був, ні по людським, ні по ельфійським міркам. Лице було сухе, бліде, та очі жовто-золотисті, на щоці великий багряний рубець. Нічого дивного – звичайний темний ельф. Та ельф був не звичайним. Те, що він відносився до древнього братства характерників багато могло розповісти знаючій людині. Проте чужими стараннями, знаючих людей залишалось все менше.
- Чому не бачили? Бачили. Правда характерників, та магів – пояснив провідник. Багато кого бачили, бо місцина багата на різне всіляке, а от ельфа не бачили…
- Різне всіляке? – перервав Лорелінад – що ти маєш на увазі?
Провідник промовчав. Він хотів було йти, але Лорелінад схопив його за плече, та рвучко розвернув.
- Запитаю ще раз – тихо, але погрозливо сказав він.
- А то ви не знаєте – провідника це не лякало – ми на цій землі живемо кілька поколінь. Ніхто не чіпає нас, війна обійшла нас боком. А все тому що водиться тут всіляке. Не знаю зло це чи ні, але страху наганяє лютого.
- Нежить? – запитав характерник.
- Не тільки. Люди стали зникати все частіше. Нікого так і не знайшли.
- А раніше так не було?
- Було, але не безслідно. Люд тут суворий, може і лицарів наче повій натягнути на вила, а може і нежить похоронити. Але нещодавно зникли два хутора на сході і ніхто не знає, що сталось. Говорили, що просто пройшов туман, а коли розвіявся то й сліду ні від кого не залишилось.
Лорелінад подумки перебирав варіанти, що б це могло бути. Завжди все зводилось до двох: або щось нове, або щось, про що ніхто б не подумав. Але в темноліссі могли бути ще варіанти. Місцевість уникають орки, ельфи, гноми та інші нації. Лише люди тут вижили. І щось ще…
Але що?
Лорелінад дістав з-за пазухи червоний амулет, що нагадував зуб. Стис його в кулаці. Амулет завібрував, залишивши слід для братів характерників, та повідомляючи їх, що він на місці.
Це ж був останній сигнал його амулета.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668494
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.05.2016
автор: Тост