Наступного дня я прокинулася десь о шостій. Ніхто мене не будив. Ані промінчик сонця яскравого, ні веселий спів птахів ,навіть собаки і ті не гавкали. Тиша ,тиша в кімнату вповзла ,глуха тиша на диво дзвінка. А як може бути по іншому, адже у кімнаті де я спала, вікна з-над двору були зачинені ставнями. Коли їх закрили, геть чисто не знаю.
Тиша і темрява. Страшно! Ні, це я жартую, але настрій у мене був препоганий. Необхідно прийняти рішення-розпочинати роботу чи може втекти якнайшвидше поки не пізно?
Подумавши хвильку-другу я таки прийняла рішення.
-Втекти завжди встигну ,а попробувати можна. І грошей підроблю та й мову їхню пізнаю досконаліше. А це вже щось у моїх(м’яко кажучи)критичних обставинах.
Прийнявши таке життєво-важливе рішення-розпочинаю ,як завше ранкову гімнастику поєднуючи її з автотренінгом (психологічні установки для підняття морального духу.)Все це дійство зайняло в мене десь з-пів години.
У на-пів темній кімнаті та у цілковитій тиші вийшло досить не погано.
Оптимістично скочивши з ліжка шкандибаю у ванну кімнату(без єдиної згадки про ванну),приймаю ,як можу водні процедури і приводжу себе до порядку. Таким чином ,як фізично так і морально я підготувалася до бою. Сідаю на стілець і знову розпочинаю аналізувати ситуацію в якій знаходжуся.
Раптово різко відчиняються двері, без єдиного стуку. Від несподіванки підскакую зі стільця і завмираю на місці, здивовано глипаючи на господиню, яка ставить на стіл піднос із моїм сніданком. Кивнувши мені головою, запрошує мене на чашку кави з молоком та домашнім печивом, а потім приємним привидом у фізичній оболонці зникає за вхідними дверима.
Ось так розпочався ранок мого першого робочого дня на моїй першій роботі.
Що було далі? А нічого. Поснідавши та помивши за собою посуд я знову присідаю на стілець і сиджу на ньому у роздумах і без онних десь годину. Нікого немає ,ніхто мене не турбує, таке враження, що про мене взагалі забули.
Аж раптом на вулиці почувся гуркіт машини , хряцнули дверцята. Потім веселі викрики, вітання. Я тихенько підійшла до дверей ,трішки відчинила їх і виглянула на вулицю. Біля відкритої брами стояв гурт людей, чоловік так 15-ть. Всі вони голосно гомоніли, розмахуючи руками. Побачивши мене(а щоб вам добре було)жестами запросили підійти до них, що я відповідно і зробила.
Соромливо опустивши очі підійшла до них і одразу ж опинилася напроти інвалідної коляски у якій сидів мужчина із сивим волоссям та запущеною щетиною на блідому обличчі. Але, що найбільше вразило мене-так це його очі.
Водянисто-голубі ,випуклі мов у гадюки. Ці очі повільно поповзли по моєму тілі. Я ж стояла мовчки опустивши очі до самісінької землі, але моя соромливість, незалежно від мене потихенько розвіювалася під цим знахабнілим поглядом мов туман на сонці. У мені всередині наростало великою хвилею цунамі обурення .Я вся напружилася, ще одна секунда і мене вже немає поміж ними. Не можу допустити ,щоб таку хорошу дівчинку, як я знапастив своїм поглядом ,якийсь дідуган.
Тільки но моє тіло зробило рух ,як із інвалідної коляски почувся гучний голос:
-“What is your name?”
-Англійська? Майнуло у голові і я автоматично відповіла:
-“Ліда”
Цей ірод уважно подивився на мене і знову поставив запитання, але вже на італійській мові .Відповісти відповідно йому я вже не змогла, а також мені зовсім не хотілося витягувати своє рятівне “Si”.Його ж запас англійської завершився одним запитанням.
Стою, мовчу та злорадно думаю-“1-0 в мою користь. ”Адже англійську мову я знала досить не погано.
-“ Спробуй ще один раз так подивитися на мене, тільки спробуй”-злилася я на себе, на нього, на весь білий чи голубий світ.
Ні не подобається мені ця людина ,не добра вона. І містечко якесь химерне. Камінь та пісок. Втекти? Залишитися? Мене почали роздирати протиріччя. Що робити? Секунди, секунди життя пропливали у вічність. Ні, немає вороття. Залишаюся.
Я рішуче підійшла до інвалідної коляски та й повезла чолов’ягу до його хоромів.
Перші дні пройшли ніби не погано. Ніхто до мене не чіпався ,ніхто не”лапав” і я почала вже сумніватися у своїх поганих передчуттях , коли одного вечора мій господар втупившись у мене своїми гадючими очима інтригуюче запитав”
-“Voi farl L’amore?”
Я від здивування спочатку подумала ,що він хоче повезти мене на море і тому відповіла згодою, адже море-це так чудово!
Люди добрі, яке море! Цей на-пів паралізований дідуган почав таке витворяти, що ліпше забути і не згадувати ці три дні.
-Темна, глуха ніч! Але я не здалася. Одного дня, коли терпець мій урвався, як схватила його за сорочку та як потягнула на себе промовивши:
-“Ще хоч один раз полізеш до мене, гидото - уб’ю, та й відпустила із такою силою, що цей нелюд гепнувся на голу землю.“
Н і ,не розмовляла я ще тоді італійською мовою, все це було сказано на моїй, рідній мові, але таким тоном ліпше не згадувати.
Поки цей,як то кажуть ,приходив до тями та піднімався з підлоги, я швиденько побігла на другий поверх до невістки , при допомозі словника пояснила їй, що покидаю роботу та їду до Риму.
Що і зробила, але відповідно отримала перші свої гроші, поповнила словниковий запас, та трішки вивчила їхню кухню.
Розарія, так звали невістку , підвезла мене до вокзалу, купила квитка та посадовила на потяг, помахавши мені рукою.
У відповідь я тільки посміхнулася їй. Адже у моїй голові шугала одна думка:
-“Швидше,швидше звідци ,швидше від цього каміння та піску,до Риму,до моїх подруг – Дарки,Валі,Олі,Люби.Так хотілося розповісти їм про все,що трапилося зі мною,поплакатися їм,зігрітися у їхніх обіймах.
До Риму,до Риму у офіс Маріо……
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668687
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.05.2016
автор: Тамара Піддубна