Тікаю від люду і страждаю мовчки, бо людська натура ховає в собі дуже багато лайна.
Бути наодинці - це мені більше до смаку, принаймні зараз.
Настав такий момент, що нічого вже не хочеш. Марно шукати сенс щось зрозуміти, бо інколи ти просто не можеш нічого виправити, навіть у самому собі. Думки десь далеко в безодні і абсолютно нема з ким поговорити. Я в почуттях загубилася мов у великому місті.
Таке враження, що я помилилася планетою.
Навкруги лицемірний пафос і внутрішньовенне вливання брехні. Повсюди одні клоуни. Моральний всесвіт розкладається під тиском земного зла.
Що тут скажеш... Ера індивідуалістів минає.
Вже не знаю куди іти і в що вірити.
В серці болюча мікрорана, бо сліди від слів - незнищенні, але душа повинна випробовуватися на міцність.
Я ще пам'ятаю про тебе... Та все розпадається на фрагменти і цитати.
Невроз. Безсоння. Мусимо бути окремо.
Хочеться закінчити цю "сповідь" словами улюбленої Ліни К. : "І хоч би злість якась, чи ворожнеча - нема нічого. Пустка. Порожнеча".
P. S. Мовчати і посміхатися - цього достатньо.
31/05/16 00:27
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669340
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.05.2016
автор: kosheleva.