Який духмяний повіває вітер!
Він зранку встиг зробити безліч справ:
всім квіточкам ранкові сльози витер,
з тополі пуху жменями нарвав,
дмухнув – береза коси розпустила,
злахматив кетяги бузковому кущу,
ще й просушив птахам намоклі крила
від грозового раннього дощу.
Прогнав неквапно грозові хмарини –
і глянула усміхнена блакить,
роздмухав маку дикого жарини,
аж полум'ям червоним сад горить...
Цей мак навіяв спогади крилаті...
Їх підхопив пустунчик-вітерець
й поніс привіт далекій рідній хаті,
прямісінько в дитинство навпростець.
Й так захотілось серцю мимоволі,
щоб він приніс з щасливої пори
той запах квітів, що збирала в полі,
і що матуся сіяла в дворі!
Під вечір повернувся мовчки, тихо,
лиш крадькома десь листям шарудів,
минаючи мене, як мишка – лихо...
Та винувато враз прошепотів,
що не приніс ТИХ запахів квіткових –
дитинство не повториш, як кіно,
розтанув слід від мрій моїх казкових,
а мамин мак відцвів давним-давно...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669590
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.06.2016
автор: Світлана Моренець