Ти, ніби маятник. Туди... Сюди...
Швидкий розгін і... раптом відступаєш
Вже сто разів божився, що кохаєш.
І стільки ж ніби здалеку ходив,
На власні потрапляючи сліди.
Вже завчено гойдаються в очах
Розмашисті, химерні амплітуди.
Хоча й вони – якась подібність чуда.
Від коливань не потуха свіча,
Запалена колись... Ні, не зачах
Вогонь цей дивний радісно-сумний,
Бо він цвіте не на стебельці воску.
І не на жалості вершечку тоскнім.
На чому ж? На ліані таїни?
На подиху, що рветься з глибини
Поки що ніби сплячого вулкану?
Хто зна... Та не на виверті обману...
Не підкорялась би інакше вись.
І маятник давно б уже спинивсь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670368
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.06.2016
автор: Ніна Багата