У школярів почалися канікули. Я спостерігаю, як вони зграйками пурхають по вулиці,грають в якісь ігри; іноді і до мене навідуються, побігають по моїх кімнатах, поласують полуницями і вишнями, нащебечуть мені про своє дитяче, та й побіжать.
А я після їх візиту поринаю у спогади. Найцікавіші, найнезабутніші, найпам"ятніші спогади найчарівнішої пори свого життя-дитинство. Коли поринаєш у них на душі світлішає і теплішає. Адже і ми, як і нинішні діти, любили і погратися, і побігати, і поспілкуватися з цікавими людьми. Про наші дитячі ігри я ще напишу. Та нам ще доводилось і працювати: і дома, і в колгоспі. Сьогодні моя оповідь про домашню працю.
Ідучи ранком на роботу, мама покладала на нас деякі обов"язки; різного роду роботу, яку ми обов"язково повинні були виконати, не дивлячись на те, що ми були ще досить малі.
Найважче було виганяти корову в череду і відносити молоко на молокопункт. Вставати треба було дуже рано. Ми з братом розділили обов"язки так: одного дня він вигонить корову, а я несу молоко, другого дня навпаки. Вигнавши корову і повернувшись назад можна було ще поспати. А от із молоком було важче. Воно було приготовлене мамою і відрі, зав"язане чистою тканиною, 5 - 7 літрів - не так уже й багато, але нести з кілометр було натужно, ніяк не вистачало сили, доводилося часто робити зупинки, втрачати такий дорогоцінний час. А ще брат іноді хитрував. Вигнавши корову, я ніяк не могла його розбудити і мені самій доводилося ще й молоко нести. А другого дня я не могла ніяк його переконати, що йому тепер треба не лише корівчину вигнати, а ще й молоко віднести. Дізнавшись про наші суперечки, мама змінила наш режим. Будила нас через день і тоді в один день виконаєш обидві роботи, а в інший спиш.
Доводилося нам і город сапати. Найчастіше кукурудзу. Її було посаджено соток 30 - 40, ( а весь город майже гектар).Прокинувшись і поснідавши, ми йшли на відведену нам ділянку, ділили її на дві рівні частини і приступали до роботи. Я сапала майже без перерв, щоб швидше закінчити роботу і гайнути на долину до подруг, пограти в ігри, побігати, покупатися в річці. А от брат і тут хитрував. Трохи посапавши, він зникав. Тоді, закінчивши сапати свою ділянку, я намагалася його знайти і переконати, що треба спочатку зробити роботу, а потім гуляти. Знайти його було неважко, найчастіше він з пацанами на вигоні грав у футбол, але не завжди вдавалося його вмовити йти сапати, адже йому не хотілося кидати свою улюблену гру, і на мої вимоги він не реагував,тоді я поверталася до будинку і, стоячи біля нього, голосно гукала: "Ва-си-лю, Ва-си-лю!" І так безперестанку. Йому це набридало врешті, він приходив, ми йшли на город, він гримав на мене і сперечався, заявляючи, що я йому залишила більшу ділянку, а сама висапала меншу, і що йому доведеться довго сапати, і тепер він не встигне награтися у футбол, його команда через нього програє, тому він кине сапати і піде грати. Мені доводилося погодитися поділити його ділянку навпіл, і ми продовжували роботу. Та недовго, знову все повторювалося. Але все одно всю відведену мамою ділянку ми висапували. Іноді мене виручали подруги. Чуючи моє безкінечне: "Ва-си-лю!", вони приходили до мене, і ми гуртом швидко справлялися з роботою.
Годувати домашню живність, збирати овочі і помідори я брата не запрошувала. Цю роботу я виконувала залюбки сама. А от буряки ми виносили від берега,(город був до річки), до будинку тільки при мамі. Мама їх викопувала, чистила і клала нам по 2 - 3 у мішок чи торбу, і ми їх несли нагору. Я виконувала роботу мовчки, а брат торгувався: "Дасте карбованця на цукерки, носитиму, а не дасте - не буду!" Мама ніби погоджувалась. А коли буряки вже було перенесено, брат вимагав: "Давайте
карбованця!" Мама йому: "Дам, синочку, ось тільки вторгую за часник і дам!" "Що, не даєте? Пішли, Валько, назад носити!" Сусідка бабця Козачка (так її називали через прізвище Козак), сміялася: "Васю, це ж мамі дуже дорого обійдеться: сюди карбованець, назад - іще один, а потім же їх все одно треба буде виносити. То вже буде 3 карбованці! А хто ж його знає, скільки мама вторгує за той часник..."
Бабця ця вдова - і чоловік, і син загинули на війні, а більше в неї нікого не було, то вона нами опікувалася і часто допомагала. Цукерок у магазині майже не було. Привозили їх дуже рідко, якісь карамельки-подушечки без обгорток. Бабця одразу їх купувала, а після цієї розмови вона нас ними пригощала, і брат заспокоювався.
А ще ми ловили рибу і самі її обробляли, смажили або й юшку варили. А мама прийшовши з роботи підхвалювала нас за приготовлену вечерю. Ми ж були дуже раді,що допомогли і догодили мамі. Працювали ми і в колгоспі, про це я опишу окремо. Я дуже часто згадую свою бабусю,яка частенько нам говорила: "Маленька праця краща за велике безділля". Воно й спарвді так.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670856
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 07.06.2016
автор: геометрія