Вже майже поруч б’ють дитинства дзвони,
Блищать на сонці жовті куполи.
Відкрилися душі закриті схрони
В день поминальний тихої журби.
І вже снують турботливі та милі
Всі, хто чекав і не чекав мене,
Накрили стіл на батьківській могилі.
Він там - ми тут: таке життя земне.
Воно біжить й нас тягне за собою
В світ очевидності – від злоби до добра,
І ми йдемо великою юрбою
Туди, де поки нас іще нема.
Вдивляюся в жіночі спритні руки,
У загрубілі руки мужиків:
Кому на часі першому там бути,
Кого потягне спритний плин років.
Нехай земля, як кажуть, буде пухом,
Та я ніким туди не хочу йти.
Будь, ангеле, хранителем і другом,
Але ж чим зможеш ти допомогти…
Давно замовкли хори, передзвони,
Шлях не скінчився, на душі журба.
В холодний лик вдивляюся ікони,
А та мовчить… Тож, виходу нема.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670862
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 07.06.2016
автор: Г. Король