Якась невимовна, невимірна туга,
мов кульку повітряну, рве діафрагму...
Мій внутрішній всесвіт розтрісне з натуги –
на волю грудинна мелодія прагне.
Чи бачиш, як глузд мій здається без бою?!.
Мечусь, мов на компасі стрілка. А ти ж і
не чуєш: мене, як в шахтарськім забої,
тіснять збайдужіння твого пасатижі.
Ти вся у мені: у клітинних мембранах,
ти в оці – в мільйонній із акомодацій,
ти в серці звучиш метрономом удачі,
ти – воля, що їсть її ніздрями бранець.
Ти спокій украла навік в Афродити,
ввірвалася в плинність життя карколомно.
І, раптом стрілою Амура пробитий,
впаду, мов остання помпейська колона...
Нехай не тьмяніє твій спалах квазарний!
Стань стежкою зваби від мавки до Леля.
І в оці, на денці самому, як зараз,
відіб’ються наших долонь паралелі..
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671771
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.06.2016
автор: Олександр Обрій