Втеча від себе:
лиш крок – і загибель...
Маски просочують мізки.
Розпач батує, мов булку, на скиби,
коли говорити вже ні з ким.
Стрілками крає безжальний будильник
тижні в нервовім стакато.
Де би і з ким не була ти,
Людино, –
тебе буду вічність чекати!
Нащо шматуєш ти спокою брилу,
плоть її рвеш,
самотино?
Знаєш, про що б ми тепер говорили
удвох – тільки я і Людина?
Знаєш, як нами впивалися б ночі?
З днями в танка́х колоритних
вічність би поспіль
кружляли,
охочі
з Людиною
поговорити...
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671772
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 12.06.2016
автор: Олександр Обрій