Мабуть, багато хто вже знає,
що були спец. дитячі будинки
де виховували дітей із сімей
репресованих. Саме у одному
з них виростав і автор цього твору.
ДО МАМИ.
Як мало жив я з Вами, моя мамо!
Нас роз’єднала доленька лиха.
В дитячому будинку з хлопчаками
Я виростав неначе сирота.
Все мріялось: що Ви колись прийдете
І повернемось разом у село…
Та тільки присилали Ви конверти
В яких слова закреслено було.
Літа ішли… навчання… мордобої…
Як у дітей народних ворогів.
Не було тільки дроту та конвою,
Зате знущались хто лише хотів…
Як часто було: просто як дитина
Забудешся, забігаєш в дворі…
Аж тут кричать: « Иди сюда, скотина!
Это не ты?! Дебил! Хотя не ври!»
Не знаючи, у чім моя провина,
Все ж нагороду ні за що візьму…
Так, моя Мамо, люди вчили сина
Щоб пам’ятав «Советскую страну.»
А Ви в той час в далекому Сибіру
Строк відбували… Матінко моя!
Як передати мою тверду віру
У те, що з Вами ще зустрінусь я!
Я сумував за Вами, моя Нене!
Пригадував обличчя… ніжність рук…
Блакить очей, що дивляться на мене
І голосу ласкавий, теплий звук…
Не вірилось, що Ви у чомусь винна.
Напівписьменна жінка із села…
Про Комунізм гриміла вся країна
Про перемоги в космосі гула…
А ми – дебіли, ниці попідтинці,
Вивчали Кодекс… та ще чули те,
Що ми не будівники, що ми – злочинці,
Колонія нас з світу замете!
А нам хотілось в піонерах бути…
Про комсомол співали ми пісні…
Нам було зась! Про Волю і не чути,
А про в’язницю – обрії ясні.
І знаєте, Матусю, виростали
Як оті звірі: між собою злі.
Одне в другого їжу забирали,
І крадений, із сумок крали хліб.
І треба було боронитись сміло.
Свій статус кво міцнити кулаком,
І лаятись брутально та уміло
Отим великим руським язиком.
Над мовою своєю глузували…
А я не забував де народивсь.
Вірші Шевченка в пам’яті звучали
Які я чув від татуся колись.
Запнуть вікно, дістануть з-під підлоги,
Із схованки, де складені дрова,
Кобзар Шевченка!.. і ковтають сльози,
Читаючи пророчії слова.
А нам, малим, наказував суворо
Нікому не казати за вірші…
Отак ввійшло нам наше рідне слово,
Отак припало міцно до душі.
Вас вже немає чотирнадцять років…
Сестра також у потойсвіт пішла…
Від її ніг робив я перші кроки,
Молодшим вона нянькою була.
Війна… недуга… не дали довчитись.
А потім ми з’являлися на світ…
Важке життя її навчило жити,
Потолочило її юний цвіт.
Ох, мамо, мамо! Вже десяток сьомий
Я доживаю у пекельний час.
Снігами лиха побілило скроні,
А я сумую, згадуючи Вас.
Бо ж нам так мало довелося жити
В одній родині в будень і свята,
Разом у церкві Господу молитись,
Хоч віра наша вже була не та…
13.06.2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671968
Рубрика: Присвячення
дата надходження 13.06.2016
автор: dovgiy