Небо б’ється сліпими дощами розмитих доріг,
крива посмішка ледь торкається губ
полум’яного сонця.
і під стукіт копит хтось сурмить у ріг,
все, що було замовчано зненацька
збулося.
Все, що було приховано в скринях на дні
чорнильного неба з відбитками
чиїхось пальців
необдумано вилилось в талий сніг
на пустинні дороги і залиті сльозами станції.
Все, що було заховано, мов таблетка під язиком
розчинилось – бо цукор – у глибинах
твоєї свідомості.
і, здається, цей світ захлинається надлишком ком
в лабіринтах твого безсилля і туманної
невідомості.
І синхронне відлуння чужих голосів
стікає занадто терпким вином по синіх
холодних пальцях…
ти, зрештою, запам’ятаєш тих, що пішли і вимкнули
у тобі світло, запам’ятаєш усіх,
і забути нічого, на жаль, вже ніколи не вдасться…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672603
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 16.06.2016
автор: Іра Табак