СЛЬОЗИНИ ТИХОЇ ПЕЧАЛЬ (Новела)

-Важка  старість.  Ой,  яка  важка!  І  тут  болить,  і  тут.  І  ноги  швидко  втомлюються.  І  руки  розлущують  невеликі  білесенькі  голівки  часнику  на  дрібні  дольки.
-Я  цього  часнику  натикаю  скрізь:  і  під  тиночком  у  затінку,  і  понад  стежечкою,  і  під  деревцями.  А  його  ж  уродить,  як  маку!  Син  вкотре  відраджує:  «Навіщо  ви,  мамо,  всього  так  багато  насаджуєте?  Старі  ви,  нездужаєте».
А  що  ж  я  робитиму?  Сидітиму,  склавши  руки,  еге  ж?  Такого  не  буде  ніколи.  То  їм,  дітям  нерозумним,  непотрібна  земля,  як  і  стара  мати.  А  я  люблю  землю,  і  доки  моїх  сил  буду  копирсатися  в  ній.  А  син:  «Ну  трохи  посадіть.  Скільки  вам  одній  треба?  Ой,  щось  не  те  ви,  мамо  говорите».  Ич,  який  Хома!  Він  рідній  матусі  не  вірить.
В  бабусиних  голубих,  як  небо,  очах  сховалася  хмаринка.  Всміхнулася  дитинно  –  щиро,  зігріла  усмішкою  враз  посмутнілий  день.  Її  миле,  пооране  зморшками  обличчя  світиться  теплою  вродою  і  ласкою.  Певно,  в  молодості  вона  була  дуже  гарною,  якщо  краса  її  сяє  навіть  крізь  глибочінь  прожитих  літ.  
-Там,  де  ми  жили  раніше…  о-о-о,  тоді  я  була  молодою  і  здоровою,  все  любили  дерева  саджати.  Який  гарний  сад  викохала!  Посаджу  деревце  й  промовляю:  «Роди,  боже,  на  всякого  долю».  А  мої  малі  діточки,  знай  сміються  з  того.
Шпанка  у  нас.  Рясненька,  рання.  Така  добра  вишенька  вродилася.  Перед  самою  хатою  росла.  На  весні,  бувало,  ніжним  цвітом  у  вікна  задивлялася,  білою  заметіллю  ганок  і  усе  подвір‘я  припорошувала.  А  як  обліплять  її  червоні  ягідки,  то  не  маємо  рятунку  від  сусідньої  дітворі.  Налетять  щебетливими  пташенятами  та  й  обірвуть  до  вишнинки.  Сварюся  на  них  лозинкою,  а  син  дорікає:  «Ви  ж,  мамо,  й  хитруєте.  Коли  саджали,  забули,  як  врочисто  промовляли:  «Роди,  боже  на  всякого  долю?».  А  ось  ниньки  вже  й  гримаєте.  Хай  рвуть.  Чи  жаль  вам?  Я  б  теж  поліз  до  чужого  саду,  коли  б  свого  не  мали».
Замріялася,  несподівано  згадавши  роки  своєї  далекої  молодості,  що  так  пролетіли  швидко,  мов  ключ  журавлиний  у  небі.
-Не  шкода  мені,  бо  ж  для  дітей  и  саджала.  Аби  лишень  гілля  не  ламали,  дерева  не  знівечили.


2

Монолог  старої  жінки  не  переривається  Згадки  і  дійсність  –  немов  одне  ціле.
Сповідь  самітного  серця…  Наче  сумна-пресумна  пісня.
-Ось,  збудував  син  будиночок.  Бачиш,  який  гарненький  та  чепурненький.  Руки  у  нього  золоті,  все  уміючи.  Обіцяв,  що  тут  житиме,старість  мою  доглядатиме,  о-от.  Та,  бачу,  що  це  лише  думки  його  такі.  А  сусідонька  мене  втішає:  «  Не  журіться,  Степанівно,  тітку  свою  догледіла  і  вас  догляну.  Одну  помирати  не  залишу».
І  тихо  скотилася  з  очей  сива  сльоза,  причаїлася,  мов  беззахисне  пташенятко  в  одній  із  глибоких  зморщечок,  і  завмерла.
Про  дочок  своїх  говорила,  як  про  ластівок,  що  загубилися  у  чужій  зграї.
-Вони  у  мене  обидві  ясноокі,  темно-русі  були.  А  нині  одна,  як  мідь,  а  друга  –  й  не  розбереш:  чи  то  біла,  чи  то  жовта.  Вже  й  онуків  мають.  Живуть  у  місті.  Та  такі  заклопотані,  що  про  матір  часто-густо  забувають.  А  були  малесенькими  –  як  любили  мене!
«Ой,  моя  матінко,  моя  ріднесенька!»  -  співали  тоненькими  голосочками.  І  поцілують,  і  пригорнуться,  і  пожартують.    Особливо,  мала  Галочка.  Бувало,  повертається  татко  з  роботи,  ледь  ноги  переставляє  –  такий  натомлений,  а  вона  на  одній  ніжечці,  немов  жайворонок,  йому  настріч  скаче  та  веселенько  виспівує.
А  він  лише  всміхнеться  та  пожурить  її.  Любив  її  дужче  од  усіх.
Та  про  ту  вже  Галочку  разів  зо  п‘ять  переповіла.
-Ото  тільки  і  радості  та  втіхи  мені  було  від  малих.  Кожен  день  до  сліз  сміялася,  так  вони  мене  веселили.  Й  не  марилося,  що  безрадісно  і  самітно  до  смерті  доживатиму.  І  де  вона,  та  смерть  швендяє…
До  сина  думкою  повертається:
-День-повз-день  його  виглядаю.  Цямрину  треба  полагодити,огород  час  засаджувати,  а  його  все  нема  та  й  немає.  Що  там  у  нього  трапилося?  –  помовчала  та  ненадовго.
А  далі  знову  думки  линуть:
-Дні  швидкоплинні,  не  встигла  щось  зробити,  та,  правда,  який  з  мене  робітник,  старої,  згорбленої,  а  сонце,  дивлюся,  ген  до  лісу  скочується.  Зате  ніч  довга,  безсоння,  бодай  її.  Отаке  тобі  життя  на  старість.  Ні  радості,  ні  задоволення...
З-за  лісу,  мов  шкідливий  котисько,  вихопилася  важка  грозова  хмара  –  вона  давненько  визирала  та  вичікувала  слушної  митті  –  і  несподівано  упала  на  бабусине  невеличке,  кілька  хвилин  тому  залите  подвір‘я.  
Загримів,  загуркотів  молодий  гучний  грім,  завзято  вперіщив  задиркуватий  дощ.
-От  ся  й  маєш!  –  заклопотано  промовила  старенька,  скрутно  похитавши  головою.  –  Хоч  би  бруньки  очки  розплющили,  у  світ  поглянули.  А  то  на  голісінькі  дерева  загуркотів  вражий  громисько.  Знову  буде  засуха.  А  ти  чого  стоїш,  як  укопана  –  озвалася  до  мене.  
–  Хутчіш  до  стіни  тулися  та  промовляй:  «Нова  новинка,  щоб  не  боліла  ні  голова,  ні  спинка».
А-а!  Людське  повір‘я.  Та  все  ж  тулюся  до  бабусиної  біленької  хати  й  сміюся:
-Хіба  це  правда,  що  не  болітиме  спина?
А  сама  бабуся  сидить  на  низенькому  ослінчику  журна,  згорблена,  зіщулена,  втомлено  поклавши  на  гострі  колінця  вироблені,  поорані  зморшками  –  роками  рученьки  і  всміхається  прозоро,  легенькою,  немов  павутинка,  усмішкою  зухвалому  грому,  що  так  недоречно  гримів  на  голі  дерева,  не  дочекавшись  бруньок;  колючому  не  по  весняно  холодному  дощу,  що  лопотів  по  землі  радісно  і  рясно;  темній  хмарі,  що,  очевидно,  надовго  загостювала  на  її  подвір‘ї.
А  грім,  гай  –  гай,  уже  гуркотів,  клекотів,  розколихував  небо,  мов  колиску  над  землею…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672737
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.06.2016
автор: Красуля