Серпанок. Дах заснув. Лише димар
пускає з люльки сиві клуби диму.
Прийшла мара, що й сам я задрімав.
І небо підпираю. Я - будинок.
Притулок, бастіон для кволих доль.
В мені живуть, кохають, помирають.
Комусь мій дім - до Пекла коридор.
Комусь мої бетони - шлях до Раю.
Півночі засмальцьований чубук
низатиме на місяць срібні кільця.
Щоб ті вели з ним хвацьку боротьбу,
як в морі войовничі фінікійці.
Стривай, димарю! Я ж і сам - цей дим,
що між вітрів блукає пілігримом,
вагаючись, туди або сюди
покірно прихилити білу гриву...
Я дах почухав хмарним гребінцем.
Вітри мовчать, не кажучи, куди нам.
Скажу собі: не гребуй ним, бо це
твій шлях. Твій дим. І трішечки - будинок.
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673105
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 18.06.2016
автор: Олександр Обрій