Час летить, як звір голодний.
Динозаври вимерли.
Мчать у потязі «Сьогодні»
паралельні виміри.
П’ять зупинок промайнули,
як болючі шершні.
В «голові» – вагон «Минуле».
У «хвості» – «Теперішнє».
В різночассі пасажири.
Бійка між вагонами.
В позачассі – просто жили б.
Тут – ламають голови.
Гідра часу, стоголова
(з пащ – потоки піняться),
мчить завзятих тигроловів
в Зеленклин із Вінниці.
Рев такий – дуріють тигри!
Кришать роги олені!
Врізнобіч орієнтири.
Час жене, розколений,
булькотить, пускає кварки,
ніби кухоль знахарки,
з подорожніх топить шкварки.
Б’ються допізна хорти.
То за що киплять, панове,
чвари між вагонами
і яку жаринку знову
з серця ми вигонимо?
Білий прапор. Потяг сохне.
Бій завзяттям виморив.
Їде потяг поміж сотень
потягів та вимірів...
«Як же так?» – прозрілим свистом
прокотилось колесо
недогод. Донісся виступ
і залізо голосу:
«Заганяй його в депо!
В нас тут монополія.»
Паралельні їдуть по
паралельних коліях...
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673226
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 19.06.2016
автор: Олександр Обрій