Наші неідеальні тіла
сплелись у гострому потоку сліз.
Все, що могла, я від тебе взяла.
Ми не здались. Ах, поки не здались!
Сплітаємося ми на біс,
і сльози
уже природніші, і я
уже не та,
що п'є і курить на свята
"в помірній дозі".
Я маю інше, що живить,
мене не це тепер п'янить,
а те, що я сама звела.
Наші оголені тіла.
Наші тіла недосконалі,
які під кригу в жар упали.
І коли занавіс спустився,
я ще раз йду, тепер із низу.
Я деруся по карнизу.
Так ніхто іще не бився!
Лиш я. І я перемогла.
І наші збруднені тіла
сміються й плачуть,
йдуть додолу.
А шлях цей, мабуть, зветься Доля.
Бо якщо є в нас ця любов,
серця в тілах, а в серці - кров,
то значить, це вона дала:
мені - тебе, а нам тіла.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673238
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.06.2016
автор: Попіл Фенікса