На тій горі,
де я віддалася зорі,
трава розхристано рухалась -
там можна повірити в Бога,
хоч би куди тебе вела твоя дорога.
А я проти вітру дмухала
і серце змушено рухала,
щоб недарма траву зтоптати
і нічого не зрозуміти.
Земле, ти - мати!
Ми твої діти.
Ми стільки всього ще маємо вміти.
Я хочу не просто топтати траву
на горі,
а відчувати,
я - живу
покірно власній зорі,
і я вірю
в Долю,
у Землю
і волю, яку вона нам заповіла.
Скільки ж усього я
не зрозуміла!
Бо я - маленька космічна краплина,
Земля - мати, а я - дитина,
що зневажає адекватні
перестороги
Землі, Долі, й деревного
Бога,
що на горі,
де зійшлися паралелі
моєї й твоєї
Зорі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673660
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 21.06.2016
автор: Попіл Фенікса