Падає небо на трави шовкові.
Сіє акація білі дощі
на неозорі поля полинові.
Сипле перлини гроза вечорова.
Свічами сяють гаї і кущі.
Поза горою – півколо веселки –
воду черпає коромисло дня.
А за оборою пхає щеня
і на коняку сідає Омелько.
Трохи хитається. Пив – [i]на коня.
[/i]
Чується цокіт копит за водою.
І озиваються скраю села
нерівномірні удари луною.
Цапа Омельчиха б’є коцюбою,
а мужики «забивають козла».
Доню гукає налякана мама.
Ось і вона. І несе рогозу
у пелені. Зачиняється брама
і у дворі починається драма –
доять обоє брикливу козу.
Сива бабуся із білої хати
опочиває на призьбі рудій.
Біля ворини, де трісок багато,
крицею кіски орудує тато –
фуркало теше Олесі малій.
Сонце сідає за обрії поля.
Сонний гарбуз обіймає патик.
Баба куняє. Буяє красоля…
А на городі гуляє квасоля,
в’яне цибуля і сохне часник.
Пахне аптекою біля стодоли,
де тютюнові ростуть лопухи.
Чути із печі, – [i]кахи,[/i] та [i]кахи[/i]…
За осоко́рами ходять по колу
у хороводі малі дітлахи.
Як же ідилію цю не любити?
Он і Омелько іде навмання
і випиває горня [i]на коня.
[/i]
Чути вечірню. І, чисто умиті,
іконостаси і дереворити
зирять із раю минулого дня.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674575
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 26.06.2016
автор: I.Teрен