Безкорислива маленька дівчинка
блукала по світу.
Вона бачила його навіть краще, ніж зазвичай бачать діти,
але була непристосована.
Це вже зрозуміло, що її доля - щоб вона стала зіпсована.
Це класично,
але для неї особисто це було по новому й незвично.
Вона зіткнулася з криками, з тим, що є люди корисливі й нечесні,
що не таким вже й красивим виявляється все чудесне,
що можна мати красиве життя, але якщо ти платиш гроші...
Може, без грошей твої дні і стають довші,
і ти яскраво насолоджуєшся сонячним промінням,
але все ж таки іноді заздриш тим, хто має хороше коріння.
Ця дівчинка ставала цинічною та критичною,
бо дехто насмілювався називати її істеричною,
дехто - страшною,
щоправда, ніхто не насмілився назвати дурною.
Мабуть, настільки брехати совість не дала.
Все, що ця дівчинка мала -
любов,
тіло, кістки, гарячу і пристрасну кров,
і добро,
і залежність від інших людей,
бо дуже любила їх просто за колір очей.
Спілкуючись з кимось, вона не думала, хто він для всіх.
Вона не сприймала навіть найгіршого покидька за когось із чужих.
Та це все кудись ділось, це життя все зламало,
залізо наївність її розтоптало,
і вона уже жінка.
Мовчазна, багато усміхається і ніколи не хоче топити зло в алкоголі,
скільки в житті б її не сталося болю.
І їй іноді досі кажуть, що вона не програла злу у війні...
Дивуються її твердому "ні",
і кажуть, скільки ж добра вона робить, і скільки людей у щастя ввела,
на що вона стримано каже
"А ви не знаєте, яка я була".
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674618
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.06.2016
автор: Попіл Фенікса