(сподівальне: зможу своє зрозуміти, осягнувши ваше...)
*
– бо тоді "своє"
вже перестане для тебе,
і не буде потреби шукати його
ні в ранах розтерзаного степу,
ні серед уламків надій втомленого серця,
ні в зморшках місяця
чи доброго волоцюги –
яким був колись і ти,
коли торкався ірландського вереску
його натрудженими ногами,
ногами вічного Шона...
мудра Людино!
що в вас ще не мого?
що не ніс я з вашого
по розбитих дорогах моєї країни?
коли печалі сивого ірландця
стали великим болем
мого древнього народу?..
коли боліло вам і чому
тоді я не вмів сміятися?..
прадавній Маклех вміє мовчати.
або говорить
печаллю скел і вітрів своєї Ірландії,
хоча інколи втомлюються його вуста,
і вже мудрістю світу
дивляться тобі в байдужу душу
його очі,
які пізнали через сльози і надії
маленької Ірландії
трагічність всесвіту
вічно вільної душі Людини,
що давно прийняла:
«колись в нього ввійшов і мій біль...»
*
щось водить мене
по сторінках написаного вашими роками
як по засіяному ячменем полю,
на яке не хочуть іти збирати
з Півночі сусідські діти
(хоча саме для них
було кинуто Ірландцем в землю
кожне третє зерня...)
…
то сподівання водять мене
по цьому незвіданому полю -
полю вами зронених слів…
***
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675245
Рубрика: Верлібр
дата надходження 30.06.2016
автор: Касьян Благоєв