КАРТИНКА РАЮ (Нарис)

                                         
                       Був  у  моєму  дитинстві  ранок,  який  я  пам’ятаю  все  життя.  Він  періодично  виникає  у  мене  перед  очима,  коли  я  згадую  свої  щасливі  миті.  Лишилося  без  відповіді  питання,  бо  раніш  воно  у  мене  не  виникало,  а    коли  з’явилося,  то  відповісти  на  нього  вже  було  нікому.  Чому  в  той  досвітній  час  мама  розбудила  саме  мене  –  я  ж  не  була  старшою  у  сім’ї  дитиною?  Певно,  крутилася  уві  сні  в  той  час,  як  сестрички  спокійно  сопли  носами,  то  ж  матуся  нахилилася  до  мого  розчервонілого  від  подушки  вуха  і  шепотіла,  допоки  я  не  відкрила  очі:  «Доню,    прокидайся…».
                       Зночі  вона  замісила  в  діжі  тісто.  На  світанку  збиралася  пекти  хліб  і  пиріжки  з  нашою  улюбленою  начинкою:  печеним  цукровим  буряком  з  сушеними  вишнями  та  ягодами  калини,  що  в  пучечках  зберігалася  з  осені  в  коморі.  Начиння  приготувала  звечора,  запаривши  окропом  сушинý  та  подрібнивши  на  терці  печений  буряк.  Коли  вдосвіта  мама  підвелася  з  ліжка  до  печі,  то  згадала,  що  в  хаті  немає  жодного  дека.  Їх  взяла  сестра  Катерина,  та  не  встигла  повернути.  Бігти  самій  було  вже  ніколи,  бо  тісто  піднялося  і  звісилося  над  краями  діжки  величезною  печерицею.  Ось-ось  полізе  на  лежанку.  Мама  підв’язала  його  чистим  лляним  рушником,  наче  хворий  поперек,  хутенько  розтопила  піч  та  виставила  на  лаву  круглі  з  гофрованими  боками  форми  для  хліба.  Мені  ж  доручила  бíгти  до  родички  за  деками.  Я  натягла  на  себе  синє  спортивне  трико,  накинула  на  розтріпане  після  сну  волосся  хустинку,  що  висіла  на  металевому  бильці  ліжка,    і  вийшла  за  подвір’я.  То  був  недільний  травневий  ранок.  Котра  на  той  час  була  година,  я  не  мала  уяви.  
                         За  хвірткою  неочікувано  потрапила  в  рай.  Принаймні,  таким  я  його  уявляю  з  тієї  миті.  Безперечно,    всі  люди  –  грішники,  бо  навкруги  не  було  жодної  живої  душі.  Маленька  дівчинка  в  синьому  трико  й  біленькій  хустині  видалася  собі  центром  всесвіту.    Двері  сільських  хат  ще  з  вечора  залишалися  щільно  зачиненими  на  клямки  та  засови,  із-за  перкалевих  фіранок  на  вікнах  не  виглядало  жодне  заспане  обличчя,  в  хлівах  мовчала  живність.    Лише  солов́ї  перегукувалися  на  кущах  черемхи  за  межами  городів.  Духмяні  квітучі  сади  з  обох  боків  вулиці  біло-пінним    тунелем  заманювали  йти  вперед.  Я  зачаровано  і  в  той  же  час  розгублено  поглядала    то  наліво,  то  направо.  В  тому  незвичному  мовчанні  сільської  вулиці  ніщо  не  лякало,  лише  заворожувало  та  гіпнотизувало  мале  заспане  дівча,  стримувало  його  поспішні  кроки  та  вселяло  у  свідомість  чийсь  наказ:  «Запам’ятай…  запам’ятай  цей  досвіток…».  
                         Солов́ї  несамовито  заливалися  тьохканням  та  розкотистим  свистом,  а  натруджене  від  учора  село  ще  не  в  силі  прокинутися  додивлялося  звичні  сновидіння.  Лише  матуся,    зарум’янена  від  печі,  в  ту  мить    підхоплювала  мокрими  руками  визріле  тісто  і  дбайливо  усаджувала  в  форму  першу  паляницю.  
                           В  старій  дідусевій  хаті  теж  іще  панував  спокій.  Мій  тихенький  стукіт  в  шибку  нараз  розбудив  усе  довкілля.  Через  якусь  хвилину  загриміла  засовом  та  відчинила  двері  тітка  Катерина,  здивована  раннім  візитом  небоги;  з  будки  мовчки  виліз  Рябко  і,  потягнувшись,  солодко  позіхнув;  в  хліві  хрюкнуло  порося,  завовтузилися  кури  і,  подавши  голос,  залопотів  крилами  червонястий  когут  Варфоломій.
                           З  двома  невеличкими  деками  в  руках  тим  самим  світлим  тунелем  вулиці,  створеним  кучерявими  вишнями  сусідських  садків,  я  поверталася  до  свого  обійстя.  Крок  за  кроком  перетворював  картинку  того  неземного  раю  в  звичне  сільське  життя.  Вже  скрипіла  корба  в  руках  сусідки  тітки  Секлети  та  гримів  блискучий  ланцюг,  намотуючись    на  гладенький  дерев’яний  вал  колодязя.  В  когось  у  повітці  ґелґотіли  гуси,  а  із-за  горба  посміхався  рудий  Ярило,  обіцяючи  гарну  неділю.  
                           Того  дня  у  моїм  світосприйнятті  щось  змінилося.  Я  зрозуміла,    що  у  звичному,  буденному  ховається  земна  краса,  яка  не  поступається  ні  перед  яким  захмарним  едемом.    Потрібно  лише  якогось  ранку  прокинутися  раніш  за  всіх  і  нечутно  вийти  за  поріг.

20.06.2016

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675636
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.07.2016
автор: Галина_Литовченко