Ти знаєш, мені так здається, що я помираю.
Чи виберусь звідти, чи стану замерзлим, холодним?
Я їду до Отто, бо знаю - він в чомусь дасть раду.
Та цього, напевно, й не станеться - довга дорога...
Хвилини минали, а сніг пролітав перед тілом,
Торкався своїми ажурними крихтами шуби,
Ліпився до всього. Нервові клітини зіпріли,
Хоч тяжко бодай ворухнутись - ятрилися руби...
Бої серед гір підкосили погане здоров'я,
Тому кінь - єдиний мій друг серед диких хурделиць.
Ховались від мороку очі, насупились брови,
Шукаючи правди в безкраїй, бездушній пустелі.
Зникаю в тумані... Або ж в сніговій заметілі...
Нічого не бачив... Або я вже за небокраєм...
Здається, приїхав... Це Отто? Немає геть сили...
Ти знаєш... мені... так... здається... що я... помираю...
06.07.16
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676370
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 06.07.2016
автор: Systematic Age