Я беру в свої руки пастелі,
Й гаму фарб, і малюю по стелі,
З кожним пензля мазком
Все живішим стає,
Там усе: від лісів до пустелі.
Полотно це мов часу машина,
Там усе – від низів до вершини,
Над минулим, сьогоднішнім
Та майбуттям
Я проношусь польотом пташиним.
Мої пензлі малюють монстрів,
Я усім їм безлюдний острів
Намалюю й покину їх там навіки,
Й не заходитиму
Навіть в гості.
Вир із фарб старанно малюю,
Кольори навіть часом міксую,
Так багато фігур,
В голові каламбур,
Кожна з них щось своє вуалює.
Виринаю з цієї безодні,
Чую дощ стукотить підвіконням,
Постіль. Ліжко. Лежу.
Тихо в стелю дивлюсь.
Зводить з розуму
Часом
Безсоння.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676612
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 07.07.2016
автор: Чакір