Намагаюсь не думати про своє кохання,
Намагаюсь щось робити, якщо встав зарання.
Іще сонце не піднялось, ще лише сіріє,
Дурне серце, дурне серце про казочку мріє.
Розум каже про марноту сподівань та віри
В те, що доля неласкава щось мені відмірить.
Бо потрібним я цій жінці і не був ніколи!
Якщо й була в неї жалість, то та захолола…
Жалість… жалість… ніби промінь сонячний, тепленький.
Поманила добротою голову дурненьку,
Заронила зерно віри в існування казки
Де існує щира дружба, ніжності та ласки.
Виплекав зерно омани в своїй самотині.
Ніби зустрів свою долю у чужій людині,
А вона… вона як зірка лиш здалеку світить!
Живе своїм життям… пройде – може не помітить,
Як дивлюся услід довго, як шукаю погляд…
І росте колючий терен біля мене поряд.
Шипи ревнощів та болю душу роздирають…
І отак всі дні та ночі у кохання граюсь.
Гарна цяцька! Що й казати… як на ногах пута!
На старості якраз треба, щоб в душі отрута…
Роз’їдає існування, голову дурманить,
Міражем в пустелі ночі за собою манить.
29.06.2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676656
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.07.2016
автор: dovgiy