Вона виходить знов супроти ночі,
Латаття ніжне у її вінку.
Вдивляються у ліс прекрасні очі...
Шука Марена квітку чарівну.
А папороть цвіте лиш раз у році,
Вінки кидають діви у ріку.
Біжить Марена. Її ноги босі
Лишають слід на мокрому піску.
Через багаття скачуть браві хлопці,
Аж місяць стишив золоту ходу.
Купальська ніч в вишиваній сорочці
Настояна на липовім меду.
Пливуть вінки в бурхливому потоці,
Лише її пішов у глибину.
Заграла скрипка десь на другім боці
І грім, як бубен вдарив у сосну.
Кохає леґеня Марена й досі,
Любов була недовга на віку...
Збирав для неї світлячки у мосі,
Вплітав, як діаманти у косу.
Тулив до серця її ніжки босі
І пив із губ уранішню росу.
Коли настала довга й зимна осінь,
Покинув він красуню неземну.
Вона - царівна всіх морів і весен,
Йому б простішу, не таку чудну...
Їй в вічі заглядає старий ясен,
Розказує про молодість свою.
Така нікому щастя не приносить,
Іще накличе на людей біду.
В її очах стоїть глибока просинь,
Яка буває в небі у грозу.
Така нікому щастя не приносить.
За жінку взяв сусідку молоду...
Русалка з того часу долю просить,
Щоб папороть розквітла у гаю.
Вона сьогодні вийде проти ночі
І, може, знайде квіточку одну...
Пливуть вінки, як марева дівочі
В Купальську ніч прекрасну й чарівну.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676718
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.07.2016
автор: ОксМаксКорабель