Не сплю, і небо плаче зорепадом. А там де ти палає від заграв…
Ти на пероні пригорнув: «Так надо…» І поки потяг рушив не пускав.
А я стояла, ні, я просто вклякла, немає слів, лиш плачу і тремчу,
Зсутулена, до щему перелякана. В потилицю: «Прости...» - зкуйовдив чуб.
Заляскало і хрипнуло з динаміків - «Прощания славянки» - трубний спів.
Мигтять навколо посмішки десантників, обличчя їх жінок і матерів –
Зсудомлені, згорьовані, потьмарені. Рве горло мій сухий, застиглий крик:
«Це сон? Скажи, це сон такий кошмарний?» Та голос в цьому шумі зовсім зник.
Судомить пальці на новенькій формі. Тримає за спідницю міцно син.
А залізничний міст скрипить опорами, й гірчить довкола польовий полин.
«ПовЕрнешся? Пообіцяй – повЕрнешся!» Полинний смак цілунка твердих вуст.
Зміїться бесконечна рейок вервиця. Рушає потяг. З вітром: «Я вернусь!»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676934
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 09.07.2016
автор: Наталія Бугаре