Знову порти, вокзали, пусті конверти,
Будні, немов крізь пальці сухий пісок.
Краплі стікають долу щоб тихо вмерти,
В соняхи, сонцем спалені до дірок.
Вірити і прощати, щоб далі жити,
Знати, що в цьому світі горять мости…
Там, на краю орбіти – свята обитель,
Крізь листопад у липень ще йти і йти…
Мрії солоно-теплі, як енні сльози,
Знову мені зостались одним-одні.
В небі – спекотне сонце, на диню схоже,
Сушить пожухле віття на паркані.
Знову порти, вокзали, рясні тумани…
Схлипне старий колодязь без журавля.
І заятрять роками давнішні рани,
Вп’ється зелом і небом своя земля.
Годі питати в себе про світ і просвіт,
П’яти від стопутівців печуть огнем.
Щось несказанно-тепле, незнане досі,
Вкаже безмовно пальцем на свій едем.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677301
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 11.07.2016
автор: Леся Shmigelska