[b]3[/b]
Уже через 30 хвилин хлопець сидів на лавці в центрі Саду Незалежності[5]. Проходили люди в пальтах, легеньких куртках чи сарафанах, а хтось взагалі в футболках. Та для Дмитра то були лише різнокольорові плями, які моталися в хаотичному порядку, бо хлопець знову почав поринати у світ своїх спогадів.
…
Зима 2015-го. Сніг, холод і слизота. Дмитро із інеєм на вусах та бороді завалюється в «Рок-шоп» — єдиний магазин рокерської атрибутики в П. За прилавком стояла Наталі, привітна жінка років тридцяти, яка була не тільки продавцем, а ще й власником цієї крамнички, яку відвідувачі називали Ковчегом Заповіту Металістів.
Наталія привітно усміхнулася хлопцю.
— Ще та дубарина, — мовила вона.
— Моя борода з Вами згодна. От тому я й прийшов, підвезли «руки»?
— Для мого постійного клієнта все що завгодно, — жінка подивилася на Дмитра та знову всміхнулася.
Через якийсь час на прилавку лежали декілька пар теплих шкіряних рукавиць.
— Ого, вони просто офігенні. Навіть не знаю що обрати. Серйозно, занадто багато всього.
— Не знаєш що обрати — бери все або нічого! — знайомий голос прозвучав позаду хлопця.
Це була Марина. Дмитро хотів обернутися, подивитися на дівчину, обійняти, але така експресивна поведінка могла б вилізти боком. Тому хлопець, не дивлячись на дівчину, відповів:
— Все не візьму і нічого теж. — нарешті він підвів свій погляд на обличчя Марини, — Привіт.
— Хай, — махнула рукою, — ну йди вже сюди. Все-таки давно не бачилися. Дівчина обняла Дмитра. На якусь мить руки застигли в повітрі і не наважувалися охопити талію дівчини, та потім Дмитро переборов сумління і обійняв Марину.
Іній на бороді хлопця почав відтавати і краплі води перетікали на холодне від морозу дівоче обличчя.
— Лоскотно припини, — Марина намагалася відштовхнути хлопця та безуспішно.
(«Цей сміх, він прекрасний, як я міг його не чути?»)
— Агов, досить обійматися, а то мене зараз затопить.
— Га? Оу, так, вибач, — Дмитро відпустив її.
— Та нічого, такий холод може й мізки відморозити, тому я розумію чому ти приторможений.
Вони посміялися з цих слів та перевели свої погляди на прилавок.
Через декілька хвилин покупці вийшли з магазину.
— Оце так, сніг уже не йде, — піднесеним голосом заговорила дівчина до Дмитра. Хлопець зрозумів, що це був шанс. Шанс поговорити з Мариною, поки та йтиме до зупинки чи ще кудись.
— Гарно, правда? Вранці дивився прогноз на сьогодні, так на цілий день обіцяли сильний сніг і вітер, а тут тобі прояснилося.
(«О боги, який прогноз? Знайшов що сказати. Ідіот.»)
— Ця херня з погодою мене також не радує, але зараз буря стихла і на цьому дякую. Пройдемся до вокзалу, тут недалеко?
— Я тільки за. Ходімо. Пара молодих людей рушили до автовокзалу.
— Значить «In Rock»? Чому він і чому вініл? — хлопець хотів розпочати розмову і платівка Пурпурових, яку Марина придбала нещодавно, була кращим каталізатором, ніж прогноз погоди.
— Тут багато причин. Це перша платівка записана «Mark II»[6], а я їх просто обожнюю; новий стиль гурту, який поклав початки хеві і це єдиний вініл Deep Purple, якого у мене немає. Дмитро не переставав дивуватися дівчиною: («Така юна, а фанатіє від Пурпурових, як же це мене заводить. Ти не така, як деякі сявки, що бігають у футболках рок-гуртів і називають себе рокершами. Ні. Ти справжня і ти зводиш мене з розуму.»)
— А вініл, — продовжувала дівчина, — бо це аналог. А аналогу цифра не аналог, — трішки подумала, всміхнулася й додала, — вибачай за каламбур, але це так. Коли слухаєш платівки, ти ніби відчуваєш цей настрій, з яким вона писалася, відчуваєш її душу. Той посил, і той звук, який гурт хотів донести до своїх слухачів.
— Не знав, що ти така фанатка DP і вінілового звуку.
— Ти багато чого не знаєш про мене, — із якоюсь підозрілою посмішкою відповіла Марина.
(«Так. Ось воно. Кажеш, що хочеш послухати платівки і напрошуєшся до неї додому. Це шанс, не просри його, чувак»)
— Мари, я…
— А ось і мій автобус. Якраз вчасно. Вибач, іншим разом якось договоримо. Бувай.
— Ага, звичайно.
Дівчина пришвидшила крок і відірвалася від Дмитра. Хлопець стояв і дивився, як Марина віддаляється від нього.
…
Дмитро й не помітив, як пішов дощ. Небо, яке півгодини тому було ясним, вкрилося темно-сірими важкими хмарами. Великі каплі падали з нього на вже промокшого до нитики хлопця.
(«Напевно, я їду з глузду, якого біса я тут мочуся? Боже, Марино, я починаю божеволіти від тебе. Це так не може більше тривати. Ні... Не може.
Та що ж мені робити? У снах бачу тебе, закриваю очі — знову ти. Людина не проживе без повітря? Так, не проживе, та краще померти від задухи, ніж жити із знанням того, що найдорожча у світі тобі людина байдужа до тебе.
Знову, знову це. Я маю вже відігріватися вдома, та натомість сиджу тут, як утоплене кошеня і млію від цієї курви, що вп`ялася в моє серце, немов яструб в курча.
Чорт, чорт, чорт!»)
Дмитро опанував свій розум, піднявся з лавки і поплентввся до найближчої автобусної зупинки, щоб доїхати додому і перевдягнути мокрий одяг.
[b]4[/b]
Наступного ранку хлопцеві знову приснився той самий сон. І він обірвався на тому ж моменті, що й минулого разу.
(«Цей бісів сон, він мене доконає, таки доконає… Та що я можу зробити? Аж ніхера!»)
Трішки пізніше, уже по традиції, Дмитро зайшов у соцмережу. Несподіванкою для хлопця було повідомлення від Марини: «Треба зустрітися ТЕРМІНОВО чекаю тебе в Зеленому сьогодні 15 годин.»
(«Терміново, що б це означало? Мабуть, щось важливе. Та що це за справа можить бути?
Не хочу гадати, не буду. Нехай хоч сьогодні мій розум буде чистим. Тимпаче, я побачу Марину. Так, щоб то не було, я її побачу…»)
…
Дмитро поглянув на екран телефону — 14:50. («Пунктуальність була завжди однією з моїх сильних сторін чи… єдиною.»)
Зелена — так жителі П називали місце на Безіменній горі, навколо якої і збудодоване було місто. Фактично, Зелена була найвищою точкою тієї гори. Підійматися треба хвилин 20, по кругу і повільно, але краєвид того коштував.
Навколо гори розсаджено багато вічнозелених сосен, які виділяли неймовірний аромат, що п`янив своїм запахом на велику відстань. А на вершині був невеличкий ідеально рівний луг, який з однієї сторони закінчувався різким обривом про який попереджував знак «Обережно».
Дмитро потиху оминув той знак та став на край прірви. Прохолодний вітер розвівав його темно-чорну густу шевелюру. Здавалося, сильніше подме і хлопець полетить у вічність.
…
— Мамо, мамо, тут так класно. Чому ти раніше мене не водила сюди?
— Синку, це небезпечне місце. Он бачиш, — показує на знак, — якщо впадеш звідти, то покотишся аж до низу. Що я буду робити без тебе, мій бешкетнику? Не розумію, чому влада не поставить сюди якусь огорожу?
— Ой, мам, перестань. Хто сюди ще припреться. Ми півгодини лізли. А давай, давай це буде нашим секретним місцем? — хлопець підбіг до матері і обійняв її. Вона мовчки всміхнулася і подивилася на ясне літнє небо. — Ма, заплющ очі, я тобі дещо покажу.
Малий Дмитро підбіг до знаку, оминув його та подивився вниз. Голова закрутилася і він відчув, як падає.
Наступне, що хлопець пам`ятав, так це те, як матір зі слізьми на очах стояла навколішках біля нього.
— Я як знала, що ти щось таке утнеш. Ти ледь не впав у прірву. Якби я вчасно не підбігла, сталося… сталося б найгірше. Для чого ти це зробив?
— Вибач. У мене не вийшло.
…
Самотня сльоза скотилася по обличчю хлопця.
(«Мам, тат, як мені без вас важко.»)
Тим часом Марина піднялася на гору.
— Чого ти там стовбичиш?
Дмитро зробив пару кроків назад, повернувся обличчям до дівчини та поглянув на неї.
Було щось таємниче в погляді Марини. Таємниче і нажахане. Щось таке, про що хочеш спитати, але не можеш.
— Згадав дещо, не зважай.
(«В іншій ситуації я б розповів, але не зараз. Ні, у тебе є щось важливіше, я це бачу.»)
Дмитро непомітно зітер сльозу з обличчя і підійшов до дівчини. Вона довго мовчала, але хлопець не підганяв її. Він знав, що Марина хоче сказати щось важливе і знав, як це важко. Він точно це знав.
Нарешті дівчина почала говорити:
— Мені, — перехопила подих, — мені снився.… сниться сон. Один і той самий.
(«Невже?.. Та ні. Це маячня якась»)
Ми там. Ми. Займаємося. Ми трахаємося в якомусь місці, де я навіть ніколи не була!
Хлопець хотів був сказати, що йому сниться те саме, але Марина не помічала цього і просто продовжувала говорити.
— Він такий реальний. Я все відчуваю: теплу воду на собі, вітер і, — дівчина почала червоніти, — наші тіла. Мені. Нам. Було так добре. А коли прокидаюсь, я все ще відчуваю, як горю, як калатає серце. Відчуваю, — притулилася носом до Дмитра, — так це він. Я відчуваю твій запах. Запах твого довбаного одеколону у мене в спальні. Як таке може бути? Я сходжу з розуму? Скажи? Скажи?!
Нарешті вона перестала говорити і у хлопця було трішки часу на швидкі роздуми.
(«Що за чортівня? Такого ж не буває. Щоб людям снилося одне й те ж? Сказати, що це лише її сон, що це скоро мине? Чи правду? Боже, у мене зараз лусне довбешка.»)
Дмитро міцно обійняв дівчину.
— Можливо твій розум на місці. Те, що ти розповіла, воно снилося й мені. Вже дві ночі поспіль.
Марина відірвалася від обіймів і подивилася хлопцеві в очі.
— Тобто, ти хочеш сказати, що оце все, що я тобі розповіла ти теж бачив? Увісні?
— Не все, точніше, не до кінця. Коли ми цілуємось, мій сон обривається і я прокидаюся. Але ліс, озеро, слова, моя кепка, яку я не носив уже п`ять років. Усе це точнісінько так як і в тебе. Не могло ж двоє людей з`їхати з глузду в один і той же час?
— Якщо ти так кажеш, хоча. Хоча що це тоді? Як таке може бути? Як це зрозуміти. Я гадала, що це мине, та вже більше не можу. Ти не розумієш наскільки все реально.
— Я розумію, та не знаю, що робити.
Між ними встановилася тиша на деякий час та потім Марина виголосила те, що Дмитро аж ніяк не очікував почути.
— Давай зробимо це… Я хочу тебе. Цілком і повністю, прямо тут.
— Почекай, а якщо хтось побачить? Тут не людна місцина, але все ж.
Двоє людей, що стояли на вершині гори й не помітили, як стали говорити словами зі свого спільного сну.
— Похеру, хай бачать, хай знімають на телефони, викидають в інтернет. Мені все одно. Хіба ти не бачиш, не відчуваєш цього вогню, що палає в моєму тілі? Послухай, як калатає серце, — поклала його руку собі на груди, — Я… Я люблю тебе, чорт забирай, і хочу щоб наша любов тривала вічно і не знала ніяких меж та кордонів!
— Моя дурненька Мари…
Дівчина приклала пальця йому до губи.
— Більше нічого не кажи.
За декілька хвилин вони займалися коханням на вже прогрітій весняній землі. На самісінькій вершині гори. Та кого це хвилювало?
— Прекрасно. Було просто неперевершено. Ми все робили як у моєму… нашому сні. Ми навіть говорили ті ж слова. Це дивно, та я ніколи не була такою щасливою, як зараз. Може це доля?.. Доля звела нас разом таким дивовижним чином?
— Не знаю, Марино, та я не вірю в долю, але я й не вірив у те, що двом людям може наснитися одне й те ж.
— Знаєш, до цього сну я навіть подумати не могла, що ось так займуся коханням на землі з людиною, яку ледве знаю. Ти мені навіть не подобався.
(« Значить, це все сон. Якби не він, я б і продовжував марно надіятися на стосунки з тобою. Та чи довго це триватиме?»)
— Що буде далі? — Дмитро запитав у дівчини, яка примруживши очі, дивилася на блакитне небо.
— Далі? — перепитала дівчина, — Для чого нам далі? Я покохала тебе зараз і знаю, що ти не байдужий до мене.
Далі буде колись. У нас є сьогодні.
[i]Березень/квітень 2016[/i]
___________
5. Сад Незалежності — парк. Культурний центр П.
6. «Mark II» — класичний склад гурту Deep Purple.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677960
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.07.2016
автор: Самотня Людина