23-го я прийшов на спалений Майдан. Посеред купи зітлілого мотлоху стояли залишки барикади. Згорілий Будинок Профспілок зяяв обпаленим скелетом. Туди-сюди снували люди, несли квіти до Хреста Небесній Сотні. Я шукав знайомі обличчя, бо за тим усім хіба на часі було конкретно знайомитися? Навіть по імені багато кого так і не довідався. Але щастя! Наткнувся на Василя – сотника зі Львівщини. Обнялися, згадали побратимів, обмінялися телефонами, побродили по залишкам нашого Майдану, випили гіркої, пішли до Профспілок, на Інститутську, в Український Дім. Якісь нові обличчя вартових, нові люди. В залі проходила якась конференція, все було обклеєне світлинами загиблих хлопців. Люди розгрібали ще те, що залишили після себе горе-стражі порядку Януковича. Хтось мив підлогу, ремонтували стіни та бібліотеку.
Я знову повернувся в намет «Спільної справи», біля якого розташувався міні-музей з трофеїв, «бімби» та «секретної зброї», яку в буремні дні Майдану випробовував мій побратим Тарас з хлопцями. Тут лежали і наші каски, шоломи та решта амуніції.
Посеред березня я залишив Майдан і поїхав на батьківщину трохи перевести дух, набратися сил та допомогти нашим патріотам боротися з місцевими корупціонерами, тітуханами, залишками «ригів» та іншими особами схожого штибу, які вже поперефарбовувалися і перебігали до інших партій та політичних рухів. Ці паскуди тепер вдавали з себе патріотів та чесних людей, намагаючись знову втримати владу будь-якою ціною. Березень та квітень пройшов в місцевій боротьбі, ми готувались до виборів у травні, правильно налаштовуючи народ на патріотичний лад, бо вважали Майдан не закінченим. Тим більш, події в Криму вказували на загострення відносин з країною-сусідом, яка мстилася всьому світу за падаюче кільце олімпійської символіки в Сочі.
Якось прийшла «смс» від «Спільної справи», хлопці з якої, з початку травня разом з нацгвардійцями чергували в ЦВК на Лесі Українки. Я знову подався в столицю, де зустрів нових і старих побратимів. Ми чергували на випадок провокацій і спроб захопити адмінбудівлю тітушнею. Там познайомився з Миколою, Сергієм, а Олександра Данилюка, Наталку Степанюк, Володимира Капітонова, Сергія Кузеванова, Олександра Дегтяра та багатьох знав ще з грудня. Ввечері з друзями – Льонею (зараз в десантурі), Сергієм і нашими побратимами по Спільній Справі ходили на тренування з рукопашки та ножового бою. На той час я мав натовський «пісок», чим дуже пишався.
Під час одного з таких чергувань мені зателефонував Замілюхін Сергій – організатор і ватажок РУН, з яким я пройшов Майдан. Про добробати «Донбас», «Дніпро» я вже чув не один раз, але думка, що не пройду медкомісію за станом здоров’я та за віком не давала остаточно визначитись. Він розповів про «Дніпро-1». Серце давно краялось від захоплення Криму і від того, що творилось на Сході моєї землі. Біля Криму – Каланчак, моя Херсонщина, а біля нас - Дніпропетровщина, вже в Марянському, а там Нікополь, Капулівка з могилою Івана Сірка, Оржо, Марганець. Там народився і виріс Вольдемар – мій побратим по Майдану, вільний козак і бард. Чому вже тоді нам не дали взяти в руки зброю? Чому вже тоді гинули герої, кращі і сильні духом в нечесній грі з лютим ворогом?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678105
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.07.2016
автор: kriwoy