Коли заступали на блокпости, наша машина мчала на всіх парах до місця призначення, яке майже щоразу міняли, а Падре по дорозі читав коротку молитву, просто і без пафоса. Падре запам’ятався спокійним добряком, виваженим і чуйним. І в Маріуполі, і в Сєдово він був у підрозділі Вожатого. Його не стало в кінці листопада 2014-го на Пєсках. Надіюсь, що Сергію добре ТАМ, бо він людина Божа і його молитва допомагала нам на війні. Це було і на Маріку, і в Сєдово, на самому кордоні зі самозваним «старшим братом», куди пізніше нас перекинули наприкінці липня. Якщо з нами був Вольдемар, наш взводний, то молитву читав він. Так було, коли ми рейдували в районі Холодного та Обрива. Тоді ворожа група з моря обстріляла прикордонну заставу (на 6.45):
(http://1plus1tv.ru/news/podrobnosti/18072-podrobnosti-inter-podrobic-nter-05072014-smotret-onlayn-za-5-lipnya-5-iyulya-2014.html).
Результати обстрілу вразили своєю безкарністю та зухвалістю. Ми по тривозі піднялися пізно ввечері, міг бути прорив ворожої ДРГ. Коли прибули, розбившись на групи, розсіялись по місцевості, прочесуючи кожен кущик. Наша група Бармалея зупинилась в секреті на прикритті, решта наших пройшла вперед, почергово рухаючись в бік кордону. Замаскувались, але чорта з два можна було сховатись від злючих комарів, які жалили так, що інакше як сепарськими, їх назвати було неможливо. Не допомагала і мазюка, якою від них ми мазались. Кіт зі своєї схованки «пронявкав» і ми зрозуміли, що наші повертаються, десь через пару годин. З темряви тихо вигулькнула постать Таксиста з автоматом наперевіс, за ним вгадувалась постать Вольдемара. Я ступив назустріч, Таксист відскочив і за секунду націлився на мене. Я відскочив за дерево : «Та свої, друже!». Ф-у-у-ух. Мало не пальнув, чортяка. Добре я все ж таки сховався. Потім допетрав - пацики вже потихеньку «ловили адреналін». Є така фішка, коли ти постійно в напрузі, преш на все і вся, -звикаєш і вже не можеш без того, неначе хапаєш від того кайф. Пізніше ми часто виїжджали в такі рейди, робили засідки на березі, всю ніч чекаючи на можливі провокації. Часто з нами були прикордонники, «погранці». Думаю, у наших ворогів був інформатор. Коли ми їх чекали - вони не лізли, зате виповзали нишком, як нас не було. Через те вирішено було патрулювати вздовж кордону, посиливши патрулі. Коли почалися постійні обстріли, «погранці» вказали на вірну прикмету – якщо митники на КП «Новоазовськ» вдягають бронежилети і переходять на ТУ сторону, значить жди «гостинців». Та й серед «погранців» немало було з сепарським душком. Я вже не кажу про мєнтів, які давали присягу державі і народу України. Коли ми відступали від Новоазовська, з нами, взявши табельну зброю та службовий автомобіль попросилися лише два (!) міліціонери. Ось де справжні правоохоронці, патріоти. Казали, що решта, близько 70 (!), майже весь райвідділ – залишився в окупованому кадирівцями і всякою ряженою сепарською сволотою Новоазовську. Зі зброєю. З технікою. Але без честі.
* * * * * * *
Головна річ для солдата – кухня. Без кухні якось не воюється. Бо коли воїн нагодований, йому краще йде військова наука. Але тут перебору не повинно бути, бо якщо воїн ДОБРЕ НАГОДОВАНИЙ, він починає думати про земне життя і втіхи. Кормили не дуже, але не скаржилися. Супи горохові, каші, макарони, давали хліб з маслом, огірки свіжі, консерву. Дівчата старалися з «гі.на зліпити пулю» і в них іноді виходило, але який борщ може вийти з тушонки? Нашому Гуцулу якось волонтери завезли цілу тушу свині і ми виручили весь підрозділ, бо в той день все товариство смакувало справжній борщ та ще й з сметаною, бо її таки іноді давали. На кухні і столовій працювали дві тьотки – «білосніжки». Чому білосніжки? Тому, що пухкі і в фартухах, балакучі і рум’яні. Столова була під відкритим небом – ряд столів з лавами поряд. А на випадок дощу був великий намет. Хлопці підсміювалися один над одним і «сватали» один одного до котроїсь з жінок. Але як казав Іванич : «Смєйтєсь, смєйтєсь. Чєрєз мєсяц еті мадами вам покажутся прінцесамі». Так і було. Вже через пару тижнів біля наших дівчат роїлося повно кавалерів. Ну, на здоров’я.
А ми тую, червону калину, підіймемо…
Волонтери…Це слово мені до болю знайоме ще з часів Помаранчевого Майдану. Волонтери допомагали Майдану-2. Волонтери на війні забезпечували всім : від шкарпеток до касок і бронежилетів. Слова вдячності, тепло від їхніх потисків рук та обіймів у мене в пам’яті назавжди. І малюнки. Дитячі малюнки, які нам привозили мало не щодня! «Дорогий солдате! Повертайся з перемогою!», а пізніше : «Повертайся живим….». І неодмінно «Слава Україні! Героям Слава!». Діти з Маріуполя, Тернополя, Донецька, Дніпропетровська, Запоріжжя, Полтави, Черкас. Діти війни. Діти, які зараз на шкільних лінійках співають гімн і кладуть руку до серця при піднятті державного прапору. Наше майбутнє, для якого нема «ДНР», «ЛНР», «Новоросій», а є одна єдина соборна Україна. Ця війна підняла в волонтерський рух все свідоме населення країни. Діти плетуть маскувальні сітки для воїнів, жінки плетуть «кікімори», наші сиві батьки готують сухі суміші для готування страв в польових умовах. Вся країна.
Я гордий за свій народ. Його не зламати. Як не зламали його протягом століть, років, а нині - ця сепарська навала. Правда, для піару і деякі ділки, які мріяли про посади та крісла, а не з великої шани до рідної землі та її захисників, підняли свої дупи і стали збирати допомогу на фронт. Знаю й таких. Але хай. Хоч якийсь зиск. Бо кожна пара черевиків чи чобіт стріляла у ворога і кріпила нашу віру в перемогу. Наш Морячок з волонтерами Маріуполя завіз цілу купу мінералки і ми пили ту воду як гуси, брали на блокпости і чергування. Володя Парасюк пригнав звідкілясь бус «Фольксваген-транспортер» і віддав батальйону. Ми виїздили потім в ньому в патруль. Біля облаштованої оружейки були ваги і майже кожен важився в амуніції і без. Виходило, що бронік, каска, автомат, розгрузка з б/к і запаси харчу важать до 30 кілограм. А з речовим мішком більше.
Зранку пролунала тривога. Ми схопилися, зібрали амуніцію, б/к, харч і двома групами виїхали в район Новоазовська. Перша рота була вже на місці, на в’їзді в якесь село. Завданням було обшукати населений пункт. За даними, там переховувалася група «сепарів» та кадирівців, ворожа ДРГ. Ми оточили село і почали обшукувати кожне подвір’я, кожен погріб і приміщення. Місцевий народ був налаштований вороже, багато не розуміло, що відбувається. Під час «прочісування» в когось здали нерви і ми присіли від пострілу. Наші, все гаразд. Всі живі. Друга група оточувала зону обшуку з протилежного боку. Прочесали. В якомусь покинутому будинку через вікно побачили недавно розкладені харчі, консерву, двері зсередини були підперті. Хтось нервово сіпав затвор. Тиша. По команді з Мишком залізли по черзі у розбите вікно. Я перший, він на прикритті. Пусто. Фіг зна, хто лишив, - може ті, кого ми шукали... За селом в бік кордону тягнулися ряди зеленої кукурудзи і соняшнику. Прочесали і їх, хтось пару разів теж бабахнув про всяк. Біля своїх машин знову присіли, розсіялись вздовж дороги. Якась група наближалась з протилежного боку. Свої… Відбій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678702
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.07.2016
автор: kriwoy