А ви коли-небудь брали в руки придане на смерть? Я давно знала про цю дивну традицію готувати чужим людям якісь атрибути одягу, щоб вони забрали їх із собою додому після похорону на пам’ять про покійного. І от я не очікувала від себе, що розплачуся, коли візьму до рук фартушок покійної бабусі на розі. Мама ходила до неї на похорон і її племінниця роздавала усім небайдужим, хто прийшов, набір із рушничка для рук, хустки і фартушка. Вона його сама зшила. Я дивилася на кожен стіжок чорної нитки і не могла стримати сліз. Горло здавлювало усвідомлення нашої безпомічності перед смертю. Я уявила, як ця сувора жінка, яку я ні разу не бачила усміхненою, кожного вечора сідала перед включеним телевізором, діставала коробку з шиттям, матерією для фартушків та вже зробленими викройками. А потім вона тихо і неспішно шила, обметувала краї, вирізала акуратні кишеньки. Мене ніколи ще так не лякала смерть, як у той спекотний липневий день. Я взяла з мами слово, що вона не посміє таке робити, коли їй буде стільки ж років. Ніяких косинок, фартухів, рушників, хусток… Ні! Це… Просто я не хочу, щоб мама старіла і ця традиція… вона мене просто бісить!!! Чому життя таке коротке, щоб жити і таке довге, щоб готуватися до смерті?
17.07.2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678723
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.07.2016
автор: Долинська Людмила