40. Операція «Втеча в одруження»
25.07.2016* 08:20
В першій половині дня 17 серпня 1993 року Віталіна подзвонила мені на роботу: «Привіт! Завтра мої батьки захочуть розмовляти з тобою.» - «На яку тему?» - «Це не має значення. Так от: обов’язково погодься на цю розмову, але розмовляй з ними не більше 20 хвилин. Потім приїжджай у той скверик, де ми гуляли. Напроти кінотеатру «Кадр». Я там буду тебе чекати. Обов’язково!» - «Добре.»
Підійшов до Андрія: «Твої батьки завтра хочуть зі мною розмовляти. Ти знаєш про що?» - «Ні. Я ж окремо живу, ти же знаєш. Два дні не був у них. Хоч і поряд. З обіду іду додому – у Віти день народження.» - «Сьогодні?» - «Так.» - «Вона дзвонила мені і нічого не сказала. Я б її поздоровив!» - «То я передам їй твої поздоровлення.»
І дійсно: десь на при кінці дня подзвонила мати Андрія і Віти і призначила мені зустріч з ними біля кінотеатру Шевченка на Вишгородській десь на 11:00. Сказав Володі Максимову що завтра буду пізніше. «Та іди хоч на весь день! Ми ж готуємося всі до відпустки!» - сказав він.
Приїхав на зустріч. Кондренки вже були там. Вони були стримані, суворі і зібрані. Розмову почала мати спокійно:
- Віктор! Ви збаламутили і спаплюжили нашу доньку!
Я мовчав. Був приголомшений, хоча миттю зрозумів, що якусь таку розмову і очікував. І тут миттю вступив батько, який агресивно та з піною в роті почав мені розказувати хто я є, що вони зі мною зроблять і що у них для цього є всі можливості, бо мають відповідних знайомих у органах, бо у матері брат має високе становище, а другий дуже сильний і брутальний… Мати тільки якось сумно та спокійно мовчала.
Я мовчки слухав це. І вистачило мене не на двадцять хвилин, а на хвилин десять. Потім я сказав:
- Я не баламутив вашу доньку.
- Вона сказала, що кохає вас! – сказала мати спокійно, а батько при цих словах став червоний як буряк і у нього перехопило дух, він щось пробував сказати, але тільки шипів.
- Це приємна новина для мене, але я не збираюсь красти у вас доньку, хоча би тому, що між нами прірва в 40 років. Та головне зараз не це: мені не слід погрожувати. Тому я припиняю розмову з вами і іду. – повернувся і пішов на зупинку тролейбусу.
В мені все кипіло – давно зі мною ніхто не розмовляв і близько так. Що там за халепа у них трапилася? Кохає? І це привід для такої брутальності?
Приїхав на потрібну зупинку, вийшов із тролейбусу, підійшов до сходинок, адже меморіальний сквер, а може парк(?), при Меморіальному будинку-музею Шевченка розташований вище за рівень вулиці, піднявся сходами і закляк! Якраз напроти сходів, на відстані десь метрів 20 стояла лавка, на ній сиділа Віталіна вся червона обличчям, біля неї стояв її молодший брат Сашко, а навколо неї на землі лежали бебехи - різні сумки, клумаки і великі целофанові кульки – штук 15. В голові пронеслась думка: «Як вони все це сюди доперли?»
На дерев’яних ногах я підійшов до них і Віталіна, не встаючи навіть, сказала:
- Мені вчора виповнилося 18 років. Зараз ми їдемо до тебе!
- Але…
- Допомагай все перенести до зупинки! – взяла по декілька речей в руки і пішла до сходинок. Сашко, ніяково посміхаючись, теж навантажився і пішов за нею. Мені тільки і залишалося взяти залишки і наздоганяти їх.
Коли опинилися на тротуарі і поставили/поклали весь тягар на асфальт, то стало зрозуміло, що з цими речами ми не зможемо увійти в тролейбус.
- Лови таксі! – і я підняв руку: вільне таксі зупинилося миттю.
Ми завантажили речі у багажник, Віта обняла брата, він мені ніяково посміхнувся, бо був тоді підлітком і ми поїхали.
Пізніше з’ясувалося, що коли ми завантажували таксі, то батьки Віти проїжджали в тролейбусі повз нас, а вони їхали до брата матері на нараду, то побачили нас через вікно. Почали кричати, щоб водій зупинився, а він зробив це тільки на зупинці, то коли вони прибігли на те місце, де стояло таксі, то нас вже не було.
Приїхали ми до будинку, що розташований між Голосіївським проспектом та вулицею Деміївська, перетягли речі за декілька ходок на четвертий поверх, зайшли у квартиру, закрили двері і Віталіна сказала:
- Ну от: тепер ми будемо жити разом. Одружмося. Адже ми кохаємо один одного. Ти ж не проти?
Я мовчки обняв її.
Тоді я був приголомшений тим, як блискуче молода дівчина 18 років організувала та реалізувала цю операцію втечі, але про це детально і аналізуючи слід говорити після того, як розкажу про подальші події.
Я ще тоді не знав, що в той день у мене почалося те, що я тепер називаю Шосте життя.
Перше життя у мене, вважаю, було від народження та до першого одруження. Воно увібрало в себе юнацтво, закінчення середньої школи, роботу на заводі, службу в армії та участь у фактичній війні 1956 року, хоча тепер це називають «участь в бойових діях», вступ до інституту.
Друге життя, Третє, Четверте та П’яте – одруження…
І от, отримав Шосте життя з юнкою, коли дружина на 40 років молодша. Я тоді навіть гадки не мав що мене чекає попереду, хоча і мав на той час вже Ініціацію та сильні Розширенні сенсорні здібності і вміння. Та не я вів свою Долю, хоча і мав високий Коефіцієнт Свободи Волі! Хіба щось змінилося в цьому на цей момент? Майже нічого.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680449
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.07.2016
автор: Левчишин Віктор