Стояло літо, скорчене спекою.
Земля у вирвах - боліла, пекла.
Із пилу-смолу димне плетиво,
бо зранку ворог по нас стріляв...
Я пам`ятаю, що бігли в окопи.
Солдати і кулі - ми сам на сам,
ганебні накази "Стріляйте в укропів!"
за метрів триста хтось там віддавав.
Не знаю. Сила - де брала натхнення
(в руках тримали лише автомат)?
А ГРАДи били-довбали землю,
під нею ховали сотні солдат!
Лани пшениці згорали тужно,
немов народ мій отам згорав.
І так здалося, що Бог не слухав,
неначе Він у тилу стояв!
Така зневіра жила в обличчі,
та попри це була думка одна:
що ми останні із цього сторіччя,
кому у в очі погляне війна.
Ми на поталу залишені владою,
поміж своїх ми були - вороги.
Але народу ні разу не зрадили
і, як щури, з корабля не втекли!
І хай вважали, що ми обеззброєні.
Та наша зброя - тіло, душа,
робочі руки, як сталь загартовані
і Батьківщина, як мама, одна!
Вкраїнське літо, скорчене спекою.
В ланах пшениці сонце блищить!
То на мій Донбас прилетів лелекою
над териконами спокій і мир...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681068
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 31.07.2016
автор: Ліна Біла