Коли на біле хлине недовірш,
мов на зіницю – більма катаракти,
себе йому не вручиш, не довіриш,
як тракторист чужинцю – рідний трактор.
Як сокіл плазунові – кревні крила.
Як чайка жабі – видовжені лапи.
І не кляни Мефодія й Кирила,
що не злетіти літерам крилатим.
Хай вибухне Везувій недовесен,
хай ріки захлинаються болотом –
все стерпить вірш. Хай знає смак диверсій.
Інакше, як всі «недо» побороти?
Застигне магма слів міцним підгрунтям.
Багно скерує ріки в кращі русла.
Тож думи, наполегливо гаруйте.
Де ґандж, де сила – якось розберуся.
Поперед батька пріть, недорядки,
влаштовуйте брудні свої теракти.
Я знаю: без принук і директив
скресає з віршів крига катаракти.
Бо в паранджі з невидимих полуд
рядок твій – автомат на перевірці.
Твій саджанець.
Аби лиш, як поллють,
не переріс із недо- в пере-
вірші.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681349
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 02.08.2016
автор: Олександр Обрій